вівторок
«Все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі», вірші
***
Що ти ходиш зі світла в пітьму,
Де останні прострочені строки,
Де наспівані співи жорстокі,
Де під небом із пилу і сну
Розляглися літа волоокі?
Говори, говори мені, як
Перед смертю обличчя палає,
А дерева — це тіні від древа життя,
Що до неба обійми здіймає.
Мертва зірка ніяк не впаде,
Хилитається в небі поволі…
Не писати б ці вірші, а де
Взяти одяг для голого болю?
Ось і ми вже нарешті прийшли,
Аби жити в словах цих піщаних,
А під ранок, в блискучій пітьмі,
До покинутої землі
Приповзати хоч у снах окаянних.
На різні голоси
Поети, наче кошенята,
з чужого голосу нявчать,
набігли лагідні, хвостаті —
малий покоцаний Торквато,
смаглявий вишуканий Дант —
і, врешті, в кожного талант.
Хай голос мій — чужий, та все одно
чекає кут глухий, слова колишні,
там будуть квіти горілчані пишні,
і світ, що спорожнів давно.
І душа кам’яніє незримо,
бо крутий ми обрали маршрут —
хтось до Польщі, до Риму, до Криму,
а хтось має загнутися тут.
Талант народжує сміття,
а з нього вірші виростають,
мов синій і масний бур'ян, —
і пам'ять.
А пам'ять народжує мишу,
а миша життя жере,
і нещастя сяє, мов зірка,
і відомо все наперед.
***
Хто стояв на межі — той відійде з межі.
Де залишився біль — все покриється болем.
І нічого в душі, окрім світла з іржі,
Що стоїть над життям, як над деревом голим.
Ми відходимо з меж, як повітря з легень
Виливається, як кров весела й жорстока
Витікає з судин, через сморід і щем,
А там ніч і мерців споконвічна толока.
Ми відходимо з меж, ми йдемо під дощем,
І читаємо вірші дурним перехожим.
О мій втомлений друже, о скільки їх вже,
Снів похилених й віщих під небом ворожим!
Ми відходимо з меж, і вітчизни чужі.
Ми жаліємо, як не жаліли своєї.
Часе, часе, говорю до тебе — мовчиш,
Твоє тіло розрізали ріки та реї.
Ми відходимо з меж, і відходить від нас
Ця порожня межа, й на кордонах нікого,
А над ними цей наскрізь фальшивий романс,
Крики й хрипи веселі життя молодого.