«Третій рік живемо наздогад...»

***

 

Третій рік живемо наздогад

Від Покрови і знов – до Покрови.

Йде зима. І черешневий сад

Спокушає оберненням в дрова.

 

Він зануриться в сніг, як у ніч,

Він вбереться востаннє у пряжу,

І на час, обживаючи піч,

Сад мій літо своє перекаже.

 

Я не знаю сильніше тепла

Мого саду і того, хто поряд.

Я так само згорала дотла,

Сад – від жару, а я – від горя.

 

Хочу тиші як клятви, як знак,

Що вже час закладати прийдешнє

Там, де сад залишив післясмак

І війни, і вогню, і черешні.

 

**

Усе не втямлю – і для чого

У час ненависті і сліз

Смішна, самотня, як панчоха,

Із віршами наперекіс

Душі, причетної так само

До святості, як до гріха,

Я розкошую щедро ямбом,

Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки

Наздоганяють вдів зрання,

І до останньої воронки

Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,

Що смерть вгодовує живцем,

Я по-дитячому панічно

Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,

Та в них – посвячення у плай.

Лишають їх, як зерна, дітям

Вже на прийдешній урожай.

 І не бояться недомовок

Світи, що в серці прижились.

Душа, долучена до Слова,

Зросте потрібною колись.

*** 

Різдво в смереках тихе і м'яке,

Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.

Мольфарка п'є настояний лікер

На зимних зорях у ковшах ведмежих.

Сокрита в кожнім гостра голизна

Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.

Мольфарка – добре знають, що одна,

Одна як відьма і одна як жінка.

І що в тій окаянній, там, на дні

Душі жаскої, в капищі глибокім?

Також Різдва безхитрісні вогні,

Потреба в диві і вечірній спокій?

За кого п'є задобрене питво?

Кому несе усі свої трофеї

Від тих, хто молять Бога на Різдво,

А в час біди вертаються до неї?