«Іншопланетна Рашка» (уривки з книги), переклад з російської Наталії Лізогуб

Світанкові візитери

7 листопада 2015 року, планета Kepler-452b, Московська область, Ново-Огарьово, Спальний палац

Газон перед вікнами спальні Повелителя був усипаний щільним килимом з сухого листя, яке через кілька годин зникне, — його зберуть палацові служби. У передсвітанковому освітленні дерева у жовтому й багряному вбранні були схожі на акварелі.

У спальні, під оксамитовим балдахіном, скорчившись і стогнучи, лежав Повелитель. Йому снився його найненависніший кошмар.

...У напівтемряві виднілися дві фігури в чорних напівзотлілих костюмах, які повільно пересувалися мавзолеєм. Саркофаг, в якому ось уже майже сто років лежить Ленін, стояв за кілька кроків від Повелителя. Він був порожній. Скляна кришка саркофага лежала на підлозі. Поруч із кришкою валялися гвоздики.

«Знову цей огидний холод...» — подумав Повелитель.

Він підніс руку до шиї та помасажував її.

«Скільки ж я тут лежу, якщо шия так затекла?..»

Він підняв голову, намагаючись почути, про що розмовляли двоє. Але нічого не можна було розібрати. Противно заскрипіла підлога.

«Підлога скрипить, — думав Повелитель, — може, вони ще й тіні відкидають?»

Він примружився і придивився. Тіней не було. Повелителю стало цікаво: а в нього є тінь? Він хотів було підняти руку й подивитися, чи позначиться тінь на підлозі, але тут фігури розвернулися і, продовжуючи бесіду, рушили в його бік. Повелитель вирішив прикинутися, що спить, тихенько поклав голову назад у свій саркофаг і заплющив очі.

Через хвилину в його саркофаг постукали курильною трубкою.

— Вилазь, придурку, — почув він знайомий голос із грузинським акцентом.

— Ну що знову?

Повелитель різким рухом сів, перекинув ноги через бічну стінку саркофага й вистрибнув з нього.

Скляної кришки у повелительського саркофага не було взагалі — її розбили під час попереднього візиту Повелителя до мавзолею, коли Сталін з Леніним намагалися засунути Повелителя в саркофаг і закрити його там наглухо.

— Що, скнарюго? — запитав Сталін і пахнув люлькою Путкіну в лице. — Сорок мільярдів доларів спер і не вгамуєшся?

Вован Вованович не знайшов, що відповісти, і для початку спробував зобразити значущість на обличчі.

— Зятькові ще майже два мільярди доларів з бюджету видав? Ну, звичайно, — сказав Сталін, звертаючись до Леніна, — на сорок мільярдів в сучасному світі одній сім’ї ніяк не прожити...

— Ну, ти зачекай. — Ленін поплескав Сталіна по плечу. — Йому знаєш як важко! Уявляєш, які в нього можливості в сучасному світі? Усі ці яхти — літаки — палаци із золотими меблями, автопарки, бікси, влада, незліченні багатства — це ж велике випробування! А людина, як відомо, слабка. Велика спокуса — велике випробування.

Повелитель недовірливо покосився на Леніна. З досвіду попередніх візитів у мавзолей він пам’ятав, що Ілліч — та ще скотина.

— Уяви, — продовжував Ленін, звертаючись до Сталіна. — Ось є велика країна, і в ній багато доріг. Її жителі їздять по дорогах на простих чотириколісних машинках, оснащених радіо. А у тебе є літаюча тарілка, яка може на цих самих дорогах їздити, літати на будь-якій висоті і швидкості й навіть плавати. І оснащена вона міжпланетним космічним зв’язком. Ну і, звичайно, дуже важко, будучи водієм такої тарілочки, просто рівненько їхати в ряду звичайних машинок. Природно, ввесь час хочеться злетіти, розвинути швидкість, на надшвидкості перетнути океан... — Ілліч трохи нахилився вперед, і його колючі очі так і вчепились у Вована Вовановича. — Тільки надто високо не літай, а то...

— Та про що з ним говорити! — перебив його Сталін і відсторонив Леніна рукою, після чого схопив Вована Вовановича й різко вдарив його лоб у лоб.

Вован Вованович на секунду замружив очі й тут-таки відчув, як сталеві щелепи вчепилися йому в кадик...