«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

ЛОНДОН у 17

Мабуть, я належу до тих людей, яких складно здивувати. Ні, якась частина дитинства у мені все ж залишилася, але люди мені все частіше здаються нудними, не так, як в отроцтві, коли найостанніший блазень міг видатися цікавою й унікальною людиною. Ми сиділи з подругами в російському ресторані, мною заволоділо якесь приємне відчуття гордості не знаю від чого,  чи то від англійців, які мене оточували, смакуючи оселедцем під шубою, чи то від випитої горілки  із тоненької подовженої чарки. Мені подобаються люди, які нічого від мене не вимагають, з якими навіть у компанії можна почуватися самотньою, як було того вечора. Мені здається, що самотність – це така дивовижна річ, її можна відчути вустами, серцем, нирками, духом врешті-решт. А коли ця сволота ще вмивається льодяною горілочкою, це зовсім перетворює мене на знехтувану і просту бабу, яка або зовсім не хоче навіть рот розтуляти, або лепече Бог зна що. 
Мої дівчатка, як завжди, покликали з собою якихось сумнівних людей, і я на всі сто відсотків відчувала себе «не в своїй тарілці», але це мені навіть подобалося, в якихось потаємних куточках моєї душі я, мабуть, все-таки була мазохісткою, я, звичайно ж, їм не подобалася, але я люблю не подобатися людям, коли вони не подобаються мені, ось і вся моя логіка на цей простецький вечорок. Нас обслуговував високий офіціант у светрі, як у радянському фільмі «Москва сльозам не вірить», подумала я і замовила собі ще малинової настоянки, я сама кепкувала із свого характерного образу. Бувають же в цьому світі люди, посмішка, інтонація, хода яких тобі до болю знайомі, ти вдивляєшся у все те, і якісь відголоски, можливо, навіть із твого минулого життя, наздоганяють тебе, і навіть хочеться трішки заплакати. 
Мені хотілося шампанського, але бокалами його не розносили, а пляшку я б не осилила, та й грошей мені не хотілося особливо витрачати. Якою чесною я стала сама з собою останнім часом, ці думки, ці простецькі думки, без особливого мого улюбленого екзистенціоналізму, вертілися в моїй прохолодній і вологій від мерзенної погоди голові. За сусіднім столиком сидів англієць у піджаку і краватці, він пив пиво і, звичайно ж, щось іще. Але коли я побачила, що йому принесли сирники зі сметаною і з варенням, я штовхнула подругу в плече і ми захихикали, як простушки в їдальні. А я все продовжувала спостерігати за офіціантом, спочатку в нього були сумні очі, але згодом ми стали в нього щось розпитувати і він заусміхався, у нього була щілина між зубами і був він дуже худий, схожий на художника, – подумала я, а чому він видався мені схожим на художника – не знаю. Звичайно, я нікому не розповідала про свої думки про нього. Дівчата і їхні «не хирляві» в матеріальному плані супутники, а головне, всі вони були просто дітворою порівняно з моїми здібностями говорити про машини, про те, що якщо мої подруги приїдуть до них у місто, вони розуміють, що вони там королі, так, так. Мене більше цікавили руки офіціанта, мені здається, що довгі пальці ніколи не даються людині просто так, обов`язково для чогось, у мене, наприклад, пальці криві і закороткі, як у тата і брата, і це хороше виправдання тому, що я нічого не вмію робити руками.
– Ви граєте на піаніно? 
– Ні, чому б це мені грати на піаніно?
– А й справді, чому?
Я трохи пригнічено опустила голову до своєї тарілки з пельменями. Моїй знайомій хтось зателефонував.
– Алло, так, мамуню, ну що, нічого, сиджу з друзями, так-так, ну я не знаю. Алло, та кажу ж – не знаю, чи хочу я цим займатися, я подумаю, ну все, все, бувай, цілую. 
– Господи, ну навіщо мене займати вночі?
– А що таке? – спитав один із людей, яких я не люблю.
– Та мама і тато хочуть, щоб я відкрила у нашому місті нічний клуб і дискотеку, а мені займатися цим жах як складно. 
-    «Не хирляві проблеми», – подумала я і сьорбнула цілющого напою. 
– Скажи їм, що я готова цим зайнятися, уже виїжджаю.  – Трохи посміхаючись, я пустила їм шпильку. – Та будь ласка. 
Ми все допили і доїли, потрібно було вже йти, я кинула останній погляд на офіціанта в радянському светрику, і ми вилетіли надвір.
Ніч була чудовою, дрижаки беруть, а я без колготок, чудово. Дівчата розцілували хлопців, я, як завжди, ошелешена, в стороні, гналася метрів десять на каблуках за таксі, яке явно дражнило мене. І ось нарешті я одна, вірніше, я і таксист-негр, в навушниках, краса. Завжди, коли я називаю свою адресу, на мене дивляться якось зверхньо і здивовано, навіть таксисти. Я вже була вдома, коли зрозуміла, що у мене закінчилися цигарки. Ходити моїм районом уночі, м`яко кажучи, не бажано, хоча це залежить від того, з яким виразом обличчя ти це робиш. Якщо воно таке, як у мене, що ніби промовляє: «Я й сама тебе можу підрізати, пацан», то тоді нібито й нормально. Ще я вигадала для таких нічних прогулянок спеціальну ходу, вірніше, так ходити навчив мене, сам того не бажаючи, мій колишній хлопець-боксер. У своєму чорному пальто з капюшоном я буквально розчинялася в гурті темношкірих торговців підробленими годинниками, які шастали вулицями, бандитів і просто гарних хлопців. Біля супермаркету сиділа на прив`язі розпатлана собачка з вузькою мордою і жахливо сумними очима. «Ohno,ithasbeatenme,ohno.Ha-ha-ha». Заверещав негр  з косичками, що стояли в нього на голові, і дурнувато засміявся, я також посміхнулася і зайшла в магазин. Асортимент моїх покупок завжди дуже дивний, мені, як якійсь завжди вагітній жінці, хочеться чого несумісного. Я швидко сунула в кошик каштани, джин і стручкову квасолю. Навпроти супермаркету був індуський м`ясний ринок. У темноті висячі курячі тушки видавалися ніжно-рожевими гірляндами. Білий повний круглий місяць гарно ховався у покручених сухих гілках, а я йшла, курила цигарку і несла пляшку джина, каштани та стручкову квасолю. 
Якраз навпроти мого вікна збудували скейт-парк, і навіть уночі я чую глухі удари дошки об асфальт і, звичайно ж, безперервний шум машин і автобусів, які зводять мене з розуму. Я сіла на закритий унітаз, закинула ноги на холодну раковину і закурила цигарку, нарешті я одна, нарешті я одна. Я струшую попіл у мушлю з Коста-Ріки і ставлю тонік у холодильник. Якщо чесно, то раніше я весь час засуджувала тих людей, які підтримують хоч якийсь зв`язок з тими, хто не відповідає їхнім життєвим принципам, але зараз такі зв`язки стали для мене кращою практикою і натхненням. Тільки після проведення часу у такій компанії починаєш цінувати і компанію, і себе.
Пам`ятаю, як у дитинстві мама відвела мене до психолога, тому що я боялася спати одна. Психолог насамперед попросила мене намалювати неіснуючу тварину. Я намалювала, здається, якогось величезного кролика без вух і з маленькими крильцями, які, здавалося б, тільки проросли. А потім психолог попросила мене описати, де ця тварина живе, як харчується, а головне, чи є в неї зграя. Я сказала, що вона не харчується, їй це не потрібно, і живе вона саме в горах, і літає. Здається, зараз ця тварина зовсім не змінилася, лише крила підросли. Я увімкнула Гінзбурга і від нічого робити залізла у фейс-бук, наштовхнулась там на свою колишню однокласницю, яка була «лузером» у школі і нікому не подобалася. Зараз вона навчалася в Києві у театральному, на фейс-буці було багато фотографій, де вона на якихось репетиціях зі своєю групою і з, як мені здалося, досить таки «нашими» людьми в Криму в горах. Добре там, де нас немає, посміхнулась я і закрила цю маячню.