«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

Анастасія Мамонтенко

У коридорі стояв такий галас, ніби це велетні грають у регбі, я чула голоси французів, які пиячили навпроти.
– Чому ти до них не приєднаєшся, – питала мене подруга, яка доволі-таки полюбляла чоловіків.
– Дуже мені потрібно, ці любителі жаб грюкають дверима, ніби вони одні у цілому світ, і замовкають лише тоді, коли надворі світає. У мене вже є один француз, але він мертвий, я його слухаю і танцюю під «Myladyheroine», ловлячи своє відображення в запотілому маленькому віконці, тепер воно ще й світиться новорічними золотими лампочками на ялинці, що надає моєму танцю особливої святковості. 
Вранці в мене була лекція, нам розповідали про футуризм, я озирнулась навколо, обличчя у людей були досить збентежені. Зараз я писала нову повість, але натхнення, звичайно ж, приходило пізно вночі, і тому в кінці тижня вигляд у мене був, як каже моя знайома, «божественний». Телефонував батько, розмовляли з ним трішки різними мовами, але одначе з ніжністю, кликав мене з собою, мамою і братами на Майамі. А я не знаю, не лежить у мене душа до цієї поїздки, хотілося побути на новорічні свята у рідному місті, почувалася останньою сволотою. 
Мій університетський учитель дав нам завдання написати свій маніфест, тобто догму. Я відкрила маленький молескін, який пах свіжим папером, і написала своїм кривим дитячим почерком «Не брехати собі». Читала я якось книгу, не пам`ятаю, яку, але там писалося про те, що в будь-якому віці можна щось змінити у своєму характері, головне захотіти. Вибір, звичайно, величезний, але недоліків у мене ще більше, та я вибрала ніби ткнула пальцем у небо, «не брехати собі», адже коли ти визнаєш усе погане, що є в тобі, і посміхаєшся цьому, це ж така чудова сповідь. А ще не говори людям , яких не цінуєш, нічого сокровенного.  Я сволота, і я ще пошкодую, що через свою дурість не захотіла провести ці дні з родиною, я це визнаю, визнає це і мій засохлий лимончик у склянці  з-під  джину, і зігнутий, ніби він спить, недопалок у мушлі із Коста-Ріки. Знаєте, куди я пішла сама пізно ввечері після університету в чорній сукні з білим комірцем? У російський ресторан. Я сіла за найменшим столиком і почала читати нову книгу , яка мені дуже подобалася, –  про Чеченську війну. І тут з`явився він, чоловік з довгими тонкими пальцями і щілиною між зубами.  
– Вам, як завжди, горілки?
– Ні, сьогодні я дозволю собі шампанського, знаю, бокалами ви не даєте, візьму пляшку ось цього. 
-    Я ткнула кудись пальцем, навіть не дивлячись на меню.
– Добре, я миттю, – сказав він зі своєю звичайною холодною посмішкою і зник. 
Я чекала хвилин двадцять, і доки він з`явився із зеленою пляшкою шампанського, прочитала дві глави у книзі.
– А ось і шампанське.
– Так, я винен, прости.
– Я наллю собі сама, люблю свою важку руку.
Я взяла в руки льодяну пляшку і налила до верху в тонкий бокальчик. Біла пінка обпалила мені обвітрені губи, і я миттю осушила бокал. 
– А ви взагалі звідки?
– Ну, я наполовину серб, це позначається на мені.
– Так, і як?
– На моїй вдачі, вона ох яка.
Я засміялася.
– Знаєте, хто тут найбільш пришелепкуватий?
– Ну й хто? Тільки не кажіть, що це я.
– Ні, ні, це англійці, вони напиваються до поросячого вереску і творять все, що їм заманеться. Думають, що їм усе дозволено. Ох уже ці англійці, ненавиджу їх. Чому вони взагалі сюди приходять? А, мабуть, тому, що думають, що це екзотика?!
– Абсолютно правильно, для них Росія – це екзотична і незрозуміла країна.
Я тихо сиділа і пила свою зелену пляшку шампанського, не відриваючи погляду від книги, у якій описували жахливі події війни. Коли читаєш таке, відчуваєш себе чорною дрібною мурахою, але все ж це хороше чтиво.
Уже через півгодини ми їхали до нього додому на автобусі, спереду мене сидів невисокий чоловік у білій кепці і з борознами на обличчі, він жував гумку і слухав «Оnlyyou», відголоски пісні долинали до нас і звучали під чавкання дуже дивно. Ми проїхали дуже близько біля дерева і гілки злобливо подряпали вікно, я здригнулася, він поклав мені руку на стегно. Я відвернулася і притиснулася до вікна, в нічному вікні висіла біла чоловіча сорочка, мені здалося, що це примара, що махає мені рукою «привіііт!». Ну ось я п`яна, з сумом подумала я і тихо зітхнула.
Квартира його була «звичайно» повний «пісець», усе виглядало так, ніби тут когось убивали. Стіни були темно-бежеві від старості, у плямах – від підлоги до стелі. Зате в нього було багато книг російською мовою, я взяла в руки старезний томик Солженіцина з багатьма папірцями-закладками у ньому. Біля стіни стояло піаніно, а на ньому – триптих з якимись страшенно негарними обличчями. 
Він весь час мовчав, шморгав носом, курив тютюн.
–Фе, який смердючий у тебе тютюн! Ти ж казав, що не граєш на піаніно, – сказала я і обурливо ткнула на інструмент.
– Грою це назвати складно, так, бринькаю!
– Бринькаєш?
– Так.
….Вранці він ходив по квартирі голий і курив тютюн, скрізь були розкидані речі і було холодно. Мабуть, не варто вдаватися в крайність, я пішла і більше туди не поверталася, відчуваючи самотність вустами, серцем і нирками…

Страницы

Выпуск №3 2016 (9)