«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

Гадюка, що вкусила князя...

Відома історія про те, як один віщун повідав київському князеві, що він помре від черепа свого коня. Той у це не повірив. А коли пораненого в бою князевого улюбленця довелося вбити, той і поготів махнув рукою на те віщування. Аж якось на прогулянці князь незчувся як з черепа його коня виповзла гадюка і вкусила його за ногу...

Але до чого ж це я? А ось до чого.

Роман «Клітка для вивільги» — твір насамперед філософський. З особливою силою, хоч і ненав’язливо, знаходять тут своє відбиття екзистенційні мотиви, побудовані на понятті антитези екзистенції та системи. Система вбиває найкраще, що є в людині. Провідна думка автора: знищуючи духовну особистість, система знищує себе. Інакше кажучи, вбиваючи духовність нації, система приречена на виродження. Бо там, у її «черепі», приховалася «змія», яка вже пустила отруту вповільненої дії у її «кров». Як резюме звучить в кінці роману, ніби на підтвердження цього судження, невеличкий нюанс. На докір хлопця каґебістові, що той зіпсував життя його батькам, він нічтоже сумняшеся відповідає: «Це не я. Це система». Що і належало довести. Цей роман і побудований за системою теореми, яку слід довести, і автор, засукавши рукави, це й робить.

 Тут — екзистенція, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», просто кажучи, та внутрішня краса людини, яку свідомо знищує система. І хоч події, що відбуваються в  романі, належать до радянської доби, все ж проблеми брехні й зла, на чому тримаються всі імперії, на думку автора, не полишать Україну навіть після її вивільнення. Це наводить на думку, що саме тому українці досі потерпають від тиску російського шовінізму і всього злого, що з цим пов’язано. Тож, попри весь ліризм, філософія в романі переплетена з політикою, з болючими національними проблемами, і з психологізмом. І тут уже не до сміху. «Українська культура, Аліно, річ небезпечна, — промовляє дисидент Хомичевський. — Особливо в нашій з вами ситуації». Автор ніби ототожнює долю молодої героїні, яка випадково втрапляє в халепу, з долею літнього перекладача, доводячи, що зло кочує від покоління до покоління як ланцюгова реакція. І вони — ніби щось одне в цьому суспільному ланцюзі, яким протистоїть світ багатовікових гнобителів України.

Опальна героїня й опальне її оточення. Хоча соціальний стан і протистояння людини й держави подаються нелінійно. Автор дозує, ніби відломлює крихти від свого короваю, розкриваючи образ персонажів, заки остаточно не переконує, хто ж перед нами насправді. Так, на самому початку роману за обідом несподівано дізнаємося лише з кинутої знічев’я фрази, що Хомичевський — дисидент, сидів у радянських концтаборах. Виникає конкретна цікавість: за що? І стає зрозуміло, що перед нами не такий собі дідусь зі старенькою радіолою, перекладач Гомера, і що невипадково саме до нього потрапляє Аліна.

Далі перед нами опиняється справжній маг, який поступово розкриває загадку свого фокуса. І таким чином геть невинна історія жінки з незвичайним голосом поступово набирає неймовірної амплітуди, як увертюра — ще мить і вже звучить грандіозна симфонія, що поглинає тебе з головою, пронизує наскрізь і твоє серце стугонить в такт отим нотам, ніби опинившись ув органі під вправними пальцями самого Баха. Скроні наповнюються звучанням у моторошній тиші нічної кімнати й ти забуваєш, що навколо тебе — стіни, в руках — книга, бо над тобою вже вибухає склепіння храму, пронизуючи феєрверком дивовижних залпів твоєї душі. І раптом... обрив: цвинтар, яма, у яку опускають вбитого патріота України. І читач, що вже набрав розгону, балансує на одній нозі на самісінькому краєчку прірви...

«У йой жівут пташкі всього св’їту».

А тепер нарешті можемо заглянути й за поворот. Що ж там — за крутими віражами долі співачки? А там — делікатно вплітає автор в сюжетну канву все нових і нових персонажів, нові гостро-викривальні події, як ув оркестрі диригент, ведучи симонію, вправною паличкою залучає до загального гармонійного звучання то трубу, то контрабас, то скрипку, викликаючи з душі читача найпотаємніші глибинні нурти. Отак поступально і ми рушимо за ним услід — услід за даниленківською інвективою, за його конфліктом інтересів. І тоді відразу впаде в око й те, що міський світ, у якому опиняється героїня, різниться від сільського, де вона мешкає. Насамперед простих селян, свекрухи та свекра, які ще досі користуються в туалеті тріскою замість паперу. Помітивши, що мама плакала через образу на старих, малий добряче досадив дідові, кинувши нишком тріску в отвір туалету — хай знає, як ображати маму! Невипадково тут згадую про тріску — цьому автор надає особливого значення, повертаючись до епізоду і в кінці роману.

Але насамперед ця різниця виражається в мові. На тлі правильної літературної мови міських інтелігентів мова селян, які близькі до Білорусі, так густо пересипана східно-волинськими діалектизмами — аж чути гул історичного підземелля... І авторові вдається тонко відтворити всі нюанси цього мовлення. Це не може не викликати зачудування мовним сільським колоритом. Люди ці інакше поводяться, інакше мислять, і взагалі вони далекі від того піднесеного, до чого прагне натура їхньої невістки, яка з таким божественним талантом могла б прикрасити сам театр Ла Скала. Натомість ось уже до тридцяти трьох років свого життя мусить вовтузитися з дітьми та козами, що відкладає відбиток і на її культуру. Що це за «теї-меї»?! — висміював її Хомичевський.

Аліна чиста й безпосередня, як і сама природа, що проявилося відразу ж у її несподіваному співі на вулиці. До речі, той епізод нагадує мені випадок з Тарасом Шевченком, який, ідучи вулицею з Миколою Костомаровим, порівнявшись з розкішною дамою, ні з якого дива так голосно заспівав, що шокував друга. «Пароксизм чудачества!» — вигукнув здивований Костомаров. Це наводить на думку, що в особливо обдарованих людей часом — можливо, в мить особливо емоційного спалаху — зникають «гальма» усталених норм поведінки.

У героїні роману проявляється вроджений демократичний стиль поведінки й прагнень. Прагнень від марноти марнот — до піднесеного, вільного й леткого — як звуки її співу... І все ж жінка любить своє село: «Ісус Христос теж народився в селі, — переконує вона хлопчика. — Він був духовно багатшим за міських дітей, бо спілкувався з деревами, рослинами... Що знають твої міські ровесники? Обдерті під’їзди з вибитими лампочками?..».

«У твойой матері шє з пелюшок лужена горлянка, — хитала головою баба Марина, — коли шось було не по йой, то вона так вєрєщала, шо за п’ять дворов було чут, як крічіт. І дє в том піскляті бралоса столькі кріку?! Усє, хто коло їє стояв, утекалі, шоб нє оглухнут. (...) Як жє тут нє буяцца, як у йой жівут пташкі всього св’їту?». Аліна в дитинстві — дивовижне створіння, яке не лише передає власною «горлянкою» унікальні звуки різних пташок, а ще й пащекує з цвіркуном, який «обурено витріщився на дівчинку і пронизливо кричав, відганяючи її геть від своєї нори». З опису дивної дівчинки лине стільки авторської доброти й тепла, що воно перехлюпує зі сторінок до господи читача, заливаючи її, як сонячне світло в похмурий день. «Мабіт, Господь дав єй цєй голос, — додає стара, — для того, шоб вона просто спєвала, як жайворонок чи в’їтер» — і цією фразою ніби врекла жінку, доля якої повернулася так, що вона під кінець роману і справді замість Ла Скала мусила співати у полі для жайворонків.

Нічого дивного, якщо врахувати, що події розгортаються в часи імперії, яка нищила все найкраще в українського народу, заселяючи його синами Соловки. Стеження відбувалося і за студентами музичного училища, що його так і не дали закінчити Аліні. «Мати була хронічною невдахою, — з досадою мовить Владик. — Всюди, де б вона не з’являлась, у неї виникали проблеми, які вискакували, як чорт з табакерки». На одному з концертів, що давали студенти в ресторані, аби підзаробити на життя, до неї підійшов художній диригент Віденської державної опери Герберт фон Караян і вручив візитівку. Наступного ж дня її викликали до директора, який у присутності каґебіста «з залисинами» висунув їй звинувачення «у відсутності радянського патріотизму та схилянні перед західною культурою». Виявляється, того Герберта фон Караяна тут мали за агента німецької розвідки. Аби врятуватися, дівчина в п’ятнадцять років виходить заміж за людину, з якою має небагато спільного. Він явно не герой її уяви, не той лицар, який мав би бути поруч з такою жінкою.

У своїх творах Володимир Даниленко часто аналізує сучасну проблему людства — самотність і кризу любові, бо світ, як вважає він, тримається на любові та постає з неї. На його переконання, література має орієнтуватися на втрачений комплекс лицаря — чоловіка, який любить жінку, свою землю і готовий за них померти. Сьогодні, до речі, українська нація показала нам чимало таких лицарів, які віддають своє життя за ці ідеали. Честь їм і хвала.

А ось про батька, Григорія Іванюка, хлопчик розповідає зовсім мало. Читачеві відомо лише, що він служив авіаційним техніком у винищувально-авіаційному полку, але він був і обдарованою людиною, власноруч міг змайструвати що завгодно, бодай і кавоварку з годинником, яка показувала час. Та вкупі з Аліною вони були схожі на різнобічні вуса рогатки, з якої хіба що горобців добре стріляти. Можливо, саме тому вона закохується у льотчика Корсакова, в образ свого омріяного лицаря, про що пунктирно розповідає Владик. Двоє дітей стали чи не єдиною радістю юної жінки. Тому син виводить свій вердикт: «Тож коли я дивлюся на кавоварку й на батька, який наводить її на п’яту тридцять, щоб удосвіта завести мотоцикла і їхати до Скоморох через ліс, то завжди думаю, що людське життя проходить у буденній суєті і закінчується раптово, як і почалось». Узагалі щодо персонажа батька, то в його зображенні відчутні елементи шозизму — відбувається певна фетишизація предметів, ніби вони важливіші за людину. Та й сам він наприкінці життя ніби перетворюється на річ у купі отих поламаних речей, які власноруч створював, з яких, як і від нього самого, «виживає» лише кавоварка-годинник, і та не працює.

Дивує вже сам початок знайомства з персонажем батька, про існування якого автор в гостях лише згадує, що він десь ремонтує холодильник. Він запускає його в п’яну вже компанію геть безликого, зате в усіх деталях відтворює «образ» німецького мотоцикла з коляскою «БМВ-Р-12», що дістався батькові дешево — завдяки ремонту. Та все ж головна риса вимальовується: батько майстер на всі руки, будь-що може полагодити. Можливо, автор хоче вивести думку, що у світі речей легше жити, аніж у світі людей, до якого так прагнула Владикова мама?

Показовою частиною роману є своєрідний асамбляж жорстоких епізодів з минулої доби, що випливають із розповідей персонажів твору. Хоча ця віргація епізодів, як на мене, дещо переобтяжує сюжетну лінію. На якомусь моменті починає також здаватися, що автор втрачає вігільність і твір починає «крутитися на місці» подібно до платівки на диску старої радіоли Хомичевського, на якусь мить зникає динаміка. Аж раптом — такий пасаж: наче  «прориває чиряк» отими моторошними картинами зі спогадів дисидентів. Якось за обідом Хомичевський заговорив про концтабірне життя. Він розповідає історію професора психології Євгена Комарницького, який займався поведінкою людини в екстремальних ситуаціях і зрештою сам опинився за ґратами. Тут ми потрапляємо в майстерню письменника, навіч бачимо, як автор вибудовує антитезу екзистенції та системи на демонстрації двох антагоністичних поглядів — народного комісара НКВС Генріха Ягоди та звичайної людини, «ґвинтика в лещатах системи».

Професора викликали до ректора в присутності чоловіка у формі комісара внутрішніх справ і сказали «Органам держбезпеки потрібна ваша допомога». Наступного дня він уже був у кабінеті Ягоди, який вергає речі, що їх моторошно слухати: «Наша країна має значні ресурси в Сибіру, майже не заселеному людьми. Так от, ми маємо освоїти ці запаси золота, срібла, заліза, алмазів, свинцю руками в’язнів. Уявіть мільйони політичних і кримінальних каторжників, які ловлять рибу, добувають руду, заготовляють ліс, будують залізниці, канали. Чому більшість населення має жити в європейській частині країни? Ми заарештуємо двадцять, тридцять п’ятдесят, сімдесят мільйонів людей, зірвемо з насиджених місць, посадимо в ешелони і — в Сибір. Кожна новобудова буде новим концтабором, у якому в’язні — будівельники, а начальник табору — виконроб. Про це не міг навіть уявити жоден фантаст, а ми зробимо це за допомогою системи концтаборів, якої не має жодна країна світу». На думку професора, що ефективною може бути лише праця вільних людей, Ягода відповідає: «Страх і насильство змусять запрацювати мільйони каторжників». Що ж потрібно було їм від психолога? Ягода дає йому «три дні на підготовку доповіді з порадами, як підняти продуктивність праці засуджених у радянських таборах».

Та не вдалося уникнути й самому психологові тяжкої долі. Якось Ягода закохався і викликав його, аби вилити душу й позбутися депресії. Після випитої пляшки Ягода «заправив у дорогий мундштук цигарку, закурив і солодко затягнувся димом». Він розповів, що шалено закохався в дівчину Улу, яка йому відмовляла. Коли він спробував її роздягнути, отримав ляпаса. Тоді Ягода вихопив револьвер і застрелив дівчину, а руку відрізав, і з променевої кістки старий караїм виготовив йому мундштук з інкрустацією сріблом і сапфіром, що нагадував очі Ули. На запитання професора, де той мундштук, Ягода показав на той, де дотлівала цигарка. Професор взяв собі мундштук, а на ранок Ягода заарештував його і відправив етапом.