«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

Шлях до істини і її божественний ареал.

На протиставленні добра і зла, яке ще досі дістає своїми «мацаками» душі молодих талановитих людей, ламаючи їм життя, викристалізовується крайня ницість і ганебність тоталітарної системи, що не просто ламала долі, а руйнувала гармонію вселюдського існування, котра проявляється в злитті людини з природою, у поєднанні мікро- та макрокосмосу. Цей образ неймовірний — як міраж, як видіння чи як привид потойбічної душі, якій бракує сил пробитися в наш захаращений зачерствілий світ, глухий як до краси мистецтва, так і до голосу праглибин, що про них нагадує гомерівське розхитування в такт прибою Егейського моря...

І хоча Володимир Даниленко вважає, що герої творів не повинні поділятися на позитивних і негативних, бо кожна людина може мати світлі й темні риси характеру, все ж у цьому романі протистояння антиподів неминуче. З одного боку отой мерзенний Ягода, який ешелонами відправляє українців до Сибіру, щоби використовувати для освоєння холодних просторів дармову силу нещасних, — рідкісний негідник, який навіть убив об’єкт своєї закоханості. І з другого — ця піднесена з прекрасним космічним голосом героїня Аліна Іванюк, хоч вона і живе в інший час. Однак що тоді, що пізніше — нічого не змінилося! Героїні на допиті в КҐБ кажуть: «Всі дисидентські дороги в Житомирі ведуть або до Хомичевського, або до Концевича». На її вигук: «Невже Україні не потрібні співаки?!» — чує відповідь: «Нам потрібні співаки, художники, поети, але тільки такі, які поділяють наші погляди». Коли Аліна навідріз відмовляється виконати прохання КҐБ, капітан дістає з теки її диплом володаря Гран-прі та рве його на шматки. «Сядь! — закричав капітан. — На польові роботи! В резервацію! Там з тебе виб’ють усі фанаберії!»

Зустрівши на вулиці журналіста, Аліна Іванюк розпачливо промовляє: «У мене, Ґеню, земля під ногами горить і не знаю, за що хапатися. Я наче сповзаю у прірву і де не вхоплюся рукою за виступ, всюди піді мною провалюється земля», на що той завзято відповідає: «Якщо в цій країні знищують талановитих людей і затикають горлянки пресі, то я знайду, як повідомити про це світу...». А через день Ґеньо поховали. «Кладовище було важливою частиною земного циклу», — виголошує автор таку філософську сентенцію. «В одному кінці міста народжуються діти, а в другому — ховали людей, життя яких закінчилося». Отже — vivere memento! (пам’ятай про життя!).

З відчаю героїня робить висновок, що «похорони — це інтимна річ в житті людини!». Аліна щораз, коли її хтось ображав, діставала зі сховку свій «заповіт» і по-дитинному наївно вносила до нього правки, вказуючи, щоб такої-то людини не було на її похоронах. І коли вона робить це знову після від’їзду молодиків у цивільному, від яких її захистив старенький свекор, ти вже переймаєшся почуттями, як до беззахисної дитини, й на твоїх очах виступають сльози. Апофеозом цієї сцени стає її прохання до малого сина ніколи більше не викидати з туалету дідової тріски. І фраза Владика «Після цього я ніколи більше не викидав дідової тріски» викликає гомеричний сміх. Воістину, сміх крізь сльози. Взагалі, цей викрутас із заповітом виглядає доволі символічним — героїня, яка народжена для лету, чомусь щораз думає про смерть. Автор ніби нагадує: все ж таки memento mori! (пам’ятай про смерть!). До слова, так віталися члени релігійного ордену трапістів, заснованого в ХVІІ столітті. А може, вона відчуває смерть? І це навіває сентенцію: немовля являється з чистого космосу в цей світ, де тхне смертю!

«Ти ще застанеш час, коли в нас буде своя країна, але ніколи не припиняться війни за людські голови й серця, — каже хлопчикові Хомичевський, і це звучить як узагальнення і як застереження, і як пророцтво. — Їх будуть розв’язувати нащадки тих, хто запроторив мене за ґрати і вбив Ґеня». Бо ніколи не припиняться війни «за минуле й майбутнє». Володимир Даниленко копнув тут так глибоко, що й не відразу помітиш, хоч це і реальний факт. Люди звикли до думки, що воюють за сучасне, за майбутнє, а от що й за минуле!.. Але ж автор як у воду дивиться — так таки так. Історія — це сама істина, яку не можна переінакшити. А її все силкуються переписати під себе! Коли згадаєш про Київську Русь, то стаєш свідомий того, що саме за її спадщину й точиться нині війна. «Ми — єдіний народ!» — трублять вороги на всі лади. «Хіба може один народ говорити двома мовами?» — резонує у свідомості невинно кинута фраза Аліною Іванюк. «Бо імперія завжди трималася на брехні і жорстокості», — переконує вона Владика, а разом з ним і нас із вами. «Вони колись будуть розпадатись, а їхня рука в агонії все одно потягнеться до нашої горлянки», — пророчить Хомичевський, а насправді — Володимир Даниленко. І все ж, як казав Назон аж перед початком нашої доби, dum spiro spero! (поки дихаю — сподіваюсь.) І перемога буде за нами.

З-під пахви у неї випав Нечуй-Левицький...