«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

А ось і сам Собіпан. Одним мазком автор змальовує режисера театру, який під час репетиції викотився на сцену, «як велика куля», «згріб в оберемок худу актрису і закричав, бризкаючи слиною». Промова Собіпана до артистів дуже імпульсивна; в неї автор вкладає всю силу поетично-вибухової художності: «Ви зачинені від світу на сотні замків, гапликів і защіпок !». І це було правдою в умовах радянщини, але він веде далі: «Я мушу хукати на вас, щоб зігріти вашу холодну кров і змусити її рухатись у ваших немічних жилах!». Далі він накручує образи: «Ви липкі від страху, що втратите свою щоденну булочку з маслом». Врешті-решт видає просто «шедевр»: «Ви — наче кастровані коти, які забули, що таке пристрасть!». І після всього почутого журналіст Ґеньо звертається до режисера зі словами: «Я хочу зробити начерк рецензії на спектакль і використати деякі ваші коментарі», — ото добрі коментарі! Справжня карикатура на закулісове життя, про яке ти навіть не здогадуєшся, дивлячись ту чи іншу виставу. Апофеозом стає погроза п’яного актора Галушки, який просто зі сцени забігає до кабінету з’ясовувати стосунки — у козацькому вбранні з шаблею в руках, погрожуючи нею Собіпанові й директору Папаїці, які втікають від нього на вулицю... І знову, як під час вуличного співу Аліни, перехожі супроводжують оплесками цей «театральний» водевіль. Що ж, йдучи за Д. Арсеничем, «життєва драма — єдина з драм, що відбувається без репетицій». Воістину в романі все так перемішалося, що життя і театр — одне й те саме! Лицедійство, яке просто межує з божевіллям.

ЕПІЛОГ

За сюжетом від Аліни Іванюк відвертаються її російські друзі, колеги чоловіка, почувши, що вона — ворог народу. Вони її з сім’єю виганяють із-за святкового столу. І лише льотчик Корсаков, закоханий у жінку, зриваючись із-за столу, вигукує: «Мені соромно, що я з вами однієї крові». На що господар квартири Дунін відказує: «Ти зв’язався з ворогами, з українськими буржуазними націоналістами. Це буде кінець твоїй службовій кар’єрі!». Корсаков за це поплатився, але емігрував за кордон і повідомив у Відні про те, що «в Україні переслідують інтелігенцію». Звідти він передає через доньку листа Аліні, над яким та довго плакала. А того дня, коли вона відчула, що його не стало, померла.

Здавалося, що героїні роману «Клітка для вивільги» Аліні Іванюк «світив» Сибір, але автор, залюблений у цей образ, не міг так жорстоко обійтися з нею — він зливає її з природою. Хоча, можливо, саме це і було його метою. І попри те, що жінці перекриті всі шляхи до кар’єри, вона мусить співати хоч у полі, бо «якщо людині дано співати, малювати чи писати, вона має робити це, щоб не збожеволіти чи не вмерти», — робить висновок автор. Вона співає там, де й жайвір втратив голос. Її «голос підіймався все вище і вище, наче над полем співав свою пісню скинутий із неба янгол». Це доводить, що Володимир Даниленко бачить мистецтво як спосіб формування в людині потреб свободи, передовсім політичної. Водночас письменник проривається за рамки, підносячи створену ним дійсність над часом і суспільством у прагненні розкрити таємницю буття.

Роман у цілому звучить як духовна симфонія, яку має зіграти ще не створений оркестр, де б поліфонічно зазвучали всі складові нашого суспільства. Образ неймовірної жінки, співачки, — це голос з глибин, голос краси мистецтва, що йде з правіків і лине ву височінь.