«Арія для ла скала під стареньку радіолу», есей з прологом і епілогом про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»

Творчість, як і сама особистість Володимира Даниленка, відповідає словам Ж. П. Сартра: «Квієтизм — позиція людей, які кажуть: інші можуть зробити те, чого не можу зробити я. Вчення, що його я викладаю, прямо протилежне квієтизмові, бо воно стверджує, що реальність — у дії. Воно навіть іде далі й заявляє, що людина є не що інше, як її проект самої себе. Людина існує лиш настільки, наскільки себе здійснює». Як в око вліпив. Як на мене, Даниленко максимально здійснює себе як власний проект у творчому житті. Від книжки до книжки він себе удосконалює, хоча досконалості меж не існує. І все ж...

Можемо говорити про індивідуальний стиль письменника. Саме в цьому творі, як на мене, якнайкраще виражений іманентний прояв істотних ознак його таланту. Глибокий психологізм, поетичність стилю, вбивча іронія та іскрометний гумор... Тому й захотілося зупинитися саме на романі «Клітка для вивільги», який навіть назвою вказує і на красу, і на трагічну її приреченість у пазурах невігластва.

Володимир Даниленко — письменник високої культури й вишуканих манер: у нього навіть образи «інтелектуальні». Мама привчає Владика до гарних манер з дитинства. Щоб навчитися правильно сидіти за столом, вона кладе собі й синові під пахви по дві книжки, як це робили німецькі офіцери. Цей фанатизм доходив просто до комізму: «Від обурення мама почервоніла і з-під її рук випало два томи Нечуя-Левицького». Мабуть, класик нашої літератури Нечуй-Левицький і вві сні не здогадався б, що колись випадатиме з-під пахви якоїсь красуні! «Благородна людина виділяється поставою, вирівняйте спину, розправте груди, голову тримайте прямо», — говорить Аліні викладачка музики, ця літня жінка «у довгому платті у стилі ампір з високою талією, перетягненою під грудьми шовковою стрічкою, в крислатому літньому капелюсі». Автор настільки переконливо орієнтується в музичній стилістиці, так орнаментує свій твір, що читачеві самому вже хочеться мерщій купити квиток і бігти в оперу, щоб послухати арії з «Енеїди» чи з «Вія».

Це особливе задоволення — не гнатися за розвитком сюжету, насолоджуватися словом, рядком, фразою! Виписувати для себе цікаві нюанси. Перечитувати сей твір знову, й знову повертатися до нього і смакувати деталями. А тут — цілі розсипи поетичних троп, цікавих несподіваних ходів. Та й навіть сам мовний колорит... Така проза — нечасте явище в нашій сучасній літературі. Вона пишеться на європейський взір — динаміка і лаконізм. Добре, коли ще й мальовниче! Таке враження, ніби письменник вийшов з мольбертом на пейзаж життя, і вимальовує його делікатно, як на акварелях Тараса Шевченка.

У творах Даниленка завжди панує стихія гумору, органічно вплетена в драматичний конфлікт. Він володіє усіма відтінками комічного — від тонкої іронії до ядучого сарказму, — яким знищує імперські, соціальні, культурні стереотипи масової свідомості та вади людського характеру. Я пригадую оті його «Дзеньки-бреньки», де він із дещо молодечим запалом «постібався» з деяких наших класиків. І це той, хто віддає свою душу українській літературі, здатен не лише відчути, а й об’єктивно оцінити її слабші сторони та навіть посміятися з них. Та в наступних його творах спостерігається іронічне око зрілої людини, майстра. У таких романах, як «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», в повістях «Сонечко моє, чорне й волохате» чи «Тіні в маєтку Тарновських» позначаються три творчі стихії: лірична; магічна і комічна. Автор постає перед нами як досвідчений письменник зі своїм літературним стилем, цікавою образною системою і гострим пером. При розкритті теми автор балансує на грані реального й ірреального світів, намагаючись уразити й зачарувати незвичайністю образу чи явищ. У романі «Клітка для вивільги» яскраво виражена і стихія психологізму, асоціативності, філософічності. Всі ці й інші ознаки в сукупності формують неповторне духовне явище, де відбувається порив творчого духу до трансцендентних істин.

Роман глибоко психологічний. Даниленко моделює вмотивовані ситуації, що наводять самого читача на потрібні висновки. Причому все це тонко прошите гумором, іронією, дотепом. Так, у журналіста Ґеня «перо, може, й не таке гостре, але Ґеньо любить ним штрикатися, — реготнув старий». Ось чіпкий, як смола в спеку, «прилипало» Прожога з його «лінгвістичними екзерсисами». Хоч як не корчив із себе інтелектуала, розповідаючи про гіперборейців чи про значення прізвища Собіпан, раптом видає себе потиском руки: «Відчувалося, що багато років він заробляв собі на хліб не лінгвістичними здібностями, а руками». Один лише штрих — і розкривається не те, що доля людини, а й держави, у якій страждає талант. До речі, письменникові взагалі притаманне вміння бачити невловиму для звичайного ока характерну деталь.