«Білий попіл зими», вірші

 

*

Рейхстаг у Пісках з’явився якось несподівано

буквально на декілька годин залишили позиції

виїхали з «Бояром» до Тоненького на склади 93-ї

поповнити запаси БК

5.45 7.62 ВОГи до підствольників та АГСів

через обстріли майже добу не могли вернутися назад

коли це вдалося зрештою

на місці будинки стояв металевий каркас

і курився їдкий дим.

 

Досі це був звичайний будинок красивий доглянутий

з трьома спальнями на другому поверсі

двома санвузлами

каміном у вітальні

та величезним акваріумом

на перехресті вулиць Миру і Набережної.

 

(Вулиці наших населених пунктів

населених людьми міст і сіл

з такими смішними мирними до сліз назвами

простими і наївними як самі люди.)

 

В Пісках на вулиці Миру нині точаться бої

траншеї окопи мінні поля спалена техніка обабіч

одним кінцем зав’язується на Донецьк

іншим — до республіки Міст у бік Карлівки

половину вулиці за ними

половина за нами.

Сотні зруйнованих будинків

стертих з лиця землі

понівечених неприбраних

полишених напризволяще

якщо колись повернуться їхні господарі —

якщо хтось виживе

якщо колись закінчиться війна —

не знайдуть своїх домів

своїх батьківських хат

своїх родинних гнізд

тож ймовірно підуть собі услід за війною

туди

далі.

 

(У моєму місті теж є вулиця Миру

Колись там була кінцева зупинка і розворот першого маршруту

«Одиниця» казали місцеві

«Стодола» називали тоді цю маршрутку.

Сідаєш і їдеш до Березовиці

А там через Довжанку — Острів:

Біля хвіртки горобина Рясна Гіллям додолу

Мусиш пригинати голову коли заходиш у двір

Чи виходиш на дорогу

Кожного разу мимоволі кланяєшся цілому світу

І цьому дому.

На ослінчику сидить мама

Підпирає хату

Підпирає світ:

Я тоді ще не знав що підпирати світ

Основна мамина робота.

Наче вже не просто моя мати

А праматір всього живого

Цариця садів городів яблунь вишень

Соняхів полинів і будяків

Від усвідомлення того що моя мати

Цариця видимого і невидимого світів

Мені трохи боляче

Як тоді в дитинстві коли був малий

Хотів щоб мама належала лише мені

І водночас гордість від цього.

Над хатою — добре зелене чудовисько

Розкинув лапи саджений тобою горіх

Викопаний у 72-му в колгоспному саду

Немає більше того саду

Викорчували

Зараз там людські городи

Бровко мотиляє хвостом коло ніг

Може й не він

Дружок? Тузик? Тарзан?

Не видно через призму стількох втрат

Стількох літ

Скільки їх

Немає більше цього

Нікого немає

Хіба підмерзлий горіх

Важко опирається сухими штурпаками на світ

Світу того немає

Інший нині світу

І миру немає.)

 

Дитячий одяг шкільне приладдя іграшки книжки

свідчили про те що в цьому будинку

на перетині вулиць Набережної та Миру

разом з дорослими мешкало щонайменше двійко дітей

хлопчик і дівчинка скоріш за все

дім їх пам’ятає

перекошеними віконними рамами

відчиненими навстіж воротами

воротами забраними солдатами воюючих армій

на облаштування позицій на укріплення бліндажів

воротами без воріт

скалками вибитих вікон

корінцями недопалених улюблених книг

очима знівечених обгорілих іграшок

виглядають їх

може колись повернуться?

хто знає.

 

Звичайний будинок звичайної родини.

Як звичайний будинок звичайної родини

раптом опиняється на лінії зіткнення

в зоні проведення бойових дій

на лінії вогню

чому в Пісках а не в Тернополі

напевне ніхто не знає.

 

Розташований в умовному тилу —

прострелений сотні разів

прошитий наскрізь кулями й осколками

досі він уникав прямого попадання з фугасу.

І ось прийшов його час

правильніше сказати «пішов»

залишив його самого чадіти гаром в бур’янах

в позачассі.

 

Не варто боятися

не варто чекати

чекати — то пусте

завше слід пам’ятати перше правило війни:

те що зі свистом летить у вас над головою —

летить не до вас

однак продовжуйте молитися

тільки не так ревно

не плачте

усміхайтеся

ваш час прийде нечутно

наче найманий вбивця

як постріл з глушником

він не скаже нам: час

час збиратися

радше навпаки

накаже покинути все

час залишатися:

війна то така химера

де рано чи пізно до кожного приходить час

і за вами прийде

(майже за Вінграновським).

 

*

В Пісках осінь

глибока наче свіжа двометрова вирва від снаряда

акурат під гойдалкою на дитячому майданчику

зовсім близько від того місця де сиділи наші пацани

побиті осколками вікна в квартирі на четвертому поверсі

в домі на лінії вогню

в домі де давно нікого немає 

переломлюють місячні промені

спалахують у світлі розривів снарядів

з темені вихоплюються дивні тіні

наче люди що одне одного кохають

рухаються назустріч одна одній

предмети оживають

може й справді родина повернулася

і все ще колись тут знову може бути

ілюзія того що тут після всього можливі люди

можливе життя.

 

Якоїсь миті здається

що це не вітер колише фіранками

а хтось куди матеріальніший

перегортає сторінки сімейних альбомів

дитячих зошитів в косу лінійку

сторінки улюблених книжок

витріпує хідники з балкона

торохтить на кухні начинням

лагодить заіржавілі крани у ванній кімнаті

кому не було куди їхати

кого не було кому забрати

чиясь душа продовжує існування

в самотині

неприкаяно

шукає іншу душу

чи себе.

 

Самотній чоловік — останній мешканець квартири —

загинув ще в липні 2014-го

відтоді в чотириповерхівці на три під’їзди

ніхто не живе.

Дві літні бабусі із сусідніх будинків

після кожного масованого обстрілу влаштовують перекличку

щоб з’ясувати скільки їх живих на районі ще зосталося

а це може бути по три-чотири рази на добу

(нові традиції з початком війни швидко приживаються)

цього разу до діда вони не докричалися

старий не обізвався

жінки здогадалися

все

доведеться йти.

 

Прийшли

заледве дочовгали на горішній поверх

підняли з підлоги ікону Божої матері

яка впала зі стіни разом зі стіною

обтерли від штукатурки кінцем фіранки

поклали небіжчику на груди

загорнули тіло в простирала

яких вдосталь знайшлося в понівеченій вибухом шафі

пів дня волочили сходами вниз до того місця

котре ще недавно було входом у парадне

неглибоку яму викопала тут таки.

 

Коли починався обстріл жінки покидали роботу

щоб хутчіш заховати до підвалу

два рази бігали

хоча яке там бігали? — шкандибали

спершу від мін

потім від градів

за час війни

жінки безпомилково навчилися розпізнавати чим б’ють

по виходу по прильоту по звуку

але того дня таки поховали чоловіка

просто тут на прибудинковій ділянці

в сутінках

де дружина покійного 40 років поспіль плекала грядку

вирощувала найкращі в околиці айстри і чорнобривці

якій поталанило померти від старості

за рік до війни.

 

Осінь наче цуценя покинуте край дороги на Карлівку

плаче до неба з прифронтової куряви і туману

цуценя надто маленьке щоб знати про бога

а зустрівши воднораз людину

не хотіло б знову зустрітися з людьми.

 

Птахи збираються у зграї

цуценя хоче у небо разом з птахами

але Господь на дав йому крил:

Він не придумав нічого кращого

як вкласти долю тварини в руки людей.

 

Дарма

усі ми помиляємося

замість притулків і лікарень

яких однаково на всі не вистачає

варто збудувати церкву для тварин

на відміну від людей вони заслуговують кращого:

всі заслуговують кращого

окрім людей.

 

Тим часом мій фронтовий товариш

записався до осені волонтером

інший мобілізувався до зими санінструктором

третій пішов до весни добровольцем

до літа вони всі стануть безіменними солдатами

я теж мушу так багато всього встигнути

у мене так багато обов’язків

аби побути собою часу практично не залишається

хоч бери пропадай безвісти

що я тут роблю

не пригадую

здається я хотів укласти Євангеліє від птахів.

 

«Тут живуть люди»

«мін немає»

написи білою учнівською крейдою

на посіченій осколками стіні

«амінь»

не згадаю що це означає

мабуть «цілься»

так: «цілься»

наступною буде команда «вогонь».

 

За видноколом догорає осінь

цуценя вмовкає

тиша

віє холодом

лягає на повіки

білий попіл зими.