«Геній Петра», новела

         Може, воно й вляглося б. Так цей Петро на фуршеті звернув на себе увагу тамади і показав великим пальцем у бік своїх геть не колесом вигнутих грудей, мовляв, дай мені слово для тосту.

         – Якби, Аліно Петрівно, – підняв Петро свій келишок і повів рукою з ним у напрямку свого директора, – я народився раніше і у ваші молоді роки наші стежки пересіклися, то я склав би для вас такого вірша. – І Петро продекламував рядки про любов місцевого автора, які завчив, бо й сам для шухляди трохи віршував.

         «Ні! Він – просто падлюка!» – зашаленіла в собі, бо трохи вже було відійшла від Петрового поздоровлення, милий директор проектного інституту і скосила погляд у бік свого чоловіка, який стояв біля протилежного кінця столу і вже при перших словах Петра нагнув голову.

         Вдома ж він, порадивши синові погуляти у дворі з м’ячем, зробив розбір польотів:

– Так можуть поводитись з легковажною жінкою. Що це за натяки. Мені краще було б провалитись… Та ще й Карпенко все це чув і перекаже Севастьянову. Це така ганьба! Це така ганьба! – бігав по бісектрисі від кутка до кутка кімнати знаменитий у місті лікар-невропатолог. – Це – не для мене. Ось чого ти запізнювалася вечорами. На проектах… Гарно якийсь проектував, чи, може, й він? Я пішов! І не шукай мене. Такого облизня я не заслужив, пані ювілярко! Дякую!..

ххх

– Вигнати з роботи я вас, Петре, не зможу, – витерла мініатюрною хустинкою вперше нефарбовані очі ще милої кішечки Аліна Петрівна, і цим підсумувала довгу розмову зі своїм підлеглим Петром Притулою. – Ви ж через суд відновитесь, а я покрию себе ще однією ганьбою.

Вона ще раз піднесла до очей хустинку:

– Міша мене покинув.

Голос її був аж ніби дитячим, і Петро вразився жалем.

– Та я йому пику наб’ю, – обурився автор геніального привітання. – Таку жінку! Та на вас порошинка не сідала!

– У нього – другий розряд по штанзі в інституті був, – аж схлипнув плач Аліни Петрівни.

– У мене був перший з класичної боротьби, – виставив свої тепер вже геть не орлині грудці проектант Петро.

– Ось уже рік минув, а Міша не повертається, – голос керівнички був трагічним аж до жирного відчаю.

– Термоядерною бомбою знищити це місто! – визріла не менш геніальна пропозиція, ніж геніальне привітання, у проектанта Петра. – Не можна тут ні пожартувати, ані зіронізувати. А люди ж ніби грамотні – інтелект міста… Пітекантропи! Викопний історичний матеріал!

– Тепер миріть… Ви розумний чоловік, слів доберете, – запропонувала Аліна Петрівна найдраматичніший для Притули варіант. – Мене він і слухати не хоче…

Довелося Петрові Притулі спробувати підремонтувати і свій стан, бо цей рік був для нього пеклом від гризот за свій язик і душевний стан геть знищеної горем Аліни Петрівни. Він добився аудієнції з лікарем-невропатологом, і це було нелегко в стінах лікарні, і почав розмову з прикладів давнього Риму і через середні віки дійшов до Гришки Меліхова з «Тихого Дону»:

– Так там же була якась причина ревнощів. Але він, гордий козак, простив Аксинії того німця. А тут – язик якогось недотепи, якась неоковирна, двозначна фраза – і таке хлопчаче рішення.  Ну з’їздіть мене по мордяці – один на один, чи при людях. У вас же – другий розряд із штанги…

– Що! – аж вигукнув стриманий завжди видатний лікар. – Вона присилає гінців, які вже знають такі подробиці мого життя? Геть! – відчинив Михайло Ілліч двері кабінету!..

Петро надів кашкета…

ххх

Як побитий і згризений пес, зайшов до кабінету директора проектний Петро:

– Вигнав, – упав його трагічний голос на полірований пристінок біля двотумбового столу Аліни Петрівни.

Аліна Петрівна відкинулася на високу спинку керівного крісла, підкресливши фатальний кінець своєї долі: