«Геній Петра», новела

– От і все! Кому я тепер потрібна? Ні баба, ні дівка. Одиначка на очах усього міста… То бери мене ти, – перейшовши на «ти», попросила Аліна Петрівна всемогутнього Зевса опустити на голову Петра одразу десять громів.

Петро стремтів:

– По-перше, ви правильно сказали: ні дівка, ні баба. Ви якраз жінка в соку. Літа нормальні. Ви ще – ой-ой-йой! По-друге, у мене – сім’я, і розлучувати не дозволю, – не повірив своєму нахабству Петро.

Аліна Петрівна рвучко встала, кинула хустинку на стіл і попрямувала до дверей. Відкривши їх, тими ж громами вдарила Петра:

– Геть!

Кращий в інституті проектант із зовсім перебитими ногами, не пам’ятаючи, як він минав трагічну постать покинутої жінки, вибув з директорового кабінету.

Потрясіння було таким сильним, що ніякі принципи Петра Притули до всього ставитися з гумором не спрацювали, і йому кололо в грудях і раз, і два, і голова мала тріснути, як осінній кавун на маминому городі в селі.

ххх

Його привезли в обласну лікарню – одразу в реанімацію.

– Там привезли з інсультом, – звернувся до чергового невропатолога Михайла Ілліча його колега, котрий був на ювілеї дружини. – Того… що вітав Аліну Петрівну… Якраз такий момент.

– Що? – обурився Михайло Ілліч. – Ви що? Скажуть, що я поквитався… Ні-і! Я його і мертвого поставлю на ноги.

Він відчинив двері – на ліжко обережно вкладали, як виявилося, важкенького чоловіка.

Михайло Ілліч його врятував. Не відходив від хворого, затримувався на зміні, телефонував з сестриної квартири, де поселився після збігу від любої Аліни.

І ось він заходить у палату, щоб сказати хворому, що він здоровий, дати поради на період реабілітації.

– Ви врятовані, пане Притуло. Дякуйте Богові, що вас привезли терміново, – сів біля ліжка лікар.

– Це вам дякувати, Михайле Іллічу, – не по-хворому схопився Петро з ліжка.

– Ні, ні! – встав зі стільця Михайло Ілліч. – Вам ще деякий час не можна так різко.

– А! – махнув рукою колишній борець-розрядник і підійшов до столу, що притулився біля вікна, на якому у високій дволітровій банці просто аж майорів яскравий букет квітів.

– Це я попросив рідну мою сестричку Люду, щоб принесла мені на виписку – для вас. І щоб стояв він у вас довго… – Петро повторив трагічну «ювілейну» паузу, – у цій банці, бо я попросив Люду набрати в неї води з того ж Миронівського джерела. Щоб стояв і нагадував вам про незрадливу любов до вас Аліни Петрівни…

Михайло Ілліч показав рукою, щоб Петро поставив букета на стіл, вийняв з кишені мобільник, настріляв номер:

– Аліно, я повертаюся!.. Просто він – пасталака і тріпло.

– Не згоден! – сів на ліжко Петро. – Я – не тріпло. Я – геній! Амінь!

– Тріпло! – повторив лікар, йдучи до дверей палати.

– Ні! Я – геній, – знову заперечив Петро. – Якби не було цього випадку, як би ви перевірили своє почуття до Аліни Петрівни? А так цей рік був для вас роком душевних мук. Тепер ви будете цінувати Аліну Петрівну з доважком у двісті відсотків…

Йому, Михайлові Іллічу, справді її не вистачало. Не вистачало її пухкеньких щічок на його з літами згрубілому, часом з колючками, чоловічому обличчі. Ночами він прокидався і клав руку вбік, і лягала вона не на високі груди дружини, а на осоружну голу половину твердого матраца… Не вистачало її вуркотіння біля столу, до якого він сідав повечеряти після важкого чергування в лікарні, не вистачало того вуркотіння в ліжку і як проводжала на роботу, не вистачало її великих очей із зеленкуватим туманцем з іскручими до нього лисичками.

Та чоловіча гординя не здавалася, і він на прощання, вже біля дверей, сказав:

– Все одно – пасталака.