«Німб», уривок з роману

Учасники експериментів, які свого часу підписували всі відповідні документи про дотримання державних таємниць, тобто усвідомлювали свою відповідальність за її розголошення, звичайно, мовчали. Ну, хіба що якийсь спересердя увечері вдома дружині поскаржився. Мовляв, а раптом – то все ж таки святий. Ну, не може бути така аномалія, якої б він не вияснив. Тут явно щось не те.

А сказати одній дружині, навіть якщо то дружина відносно засекреченого працівника служби безпеки, а тим паче науковця, якого запросили для дослідження невідомого... самі розумієте. Та й якби він один такий дослідник був. А їх же працювала ціла група, запрошених із різних закладів. Так що чутки про неторканість німба поповзли містом дуже швиденько.

То вам не Галілея, не Юдея дві тисячі років тому, де ні телефону, ні Інтернету, ні телебачення не було. Там ясно, чому чуткам, переказам про Христа не особливо вірили. Хоча і тут, здається, відбувалося майже те саме, що і тоді в ті давні часи... Суспільство ділилося. На тих, хто вірить, і тих, хто не вірить. І неясно було, кого більше. Навіть враження, що свого часу Христу пощастило менше. Бо навіть перед смертю мав замало співчуваючих і мусив доводити безсмертя воскресінням.

х х х

Ще одна подія сполошила місто на якийсь час. Буквально за день після арешту Петра Васильовича дві газети опублікували інтерв’ю з одним із коханців дружини Петра Васильовича, який досить відверто і цинічно відгукувався про нього. Загалом він не підтверджував своїх зв’язків із Наталею Іванівною, але і не пробував якось категорично від них відмежуватися. Головним чином він хвалив Наталю Іванівну, яка вона гарна жінка і турботлива мати, інша б уже дано такого недоумка покинула, а вона... ну і тому подібне. Тобто він більше як затятий комуніст і атеїст із сарказмом і навіть грубо сміявся над так званими ознаками святості Петра Васильовича, аніж пробував відповідати на запитання журналістів. І то ще б нічого, якось би проскочило, але він відверто заявив, що нічого не боїться і ніякого заступника згори у нього бути не може з простої причини, що ніякого бога нема. І то ніяка не святість, а йолопа і нікчемство просто використовують.

Після такого інтерв’ю місто на якийсь час завмерло, потім відбулося декілька виступів священиків і одного відомого, хоча і місцевого, письменника-депутата парламенту, а далі посипалася мало не лавина обурених виступів навіть не стільки в захист Петра Васильовича і його святості, скільки проти блюзнірства у ставленні до Бога. Більше того, посипалися прокляття, які незабаром і збулися. Бідаку знайшли таки мертвим, причому з цілком очевидно-неочевидними ознаками чудодійності смерті. Бо сталося то в грозову ніч, і, як встановила медекспертиза, – від блискавки.

Саме так – від сильного електричного розряду, який пройшов його тілом. Для чого той нещасний у ту ніч попер кудись уздовж шосе далеко за місто навіть без парасольки, і чи була там у тому полі справді блискавка, ніхто не питався. Гроза була? Була! І ясно, що нечистий поніс! Як же ж інакше із комуністами? Тим паче, що і в публікаціях таке трактування одразу і з’явилося. І для більшості стало ясно, що то кара Господня йому була. Врешті, чому б і ні? Хіба не кара?

Про самого ж Петра Васильовича всі чудово на той час знали вже, що його забрали відповідні органи і що він там зараз за мурами, так що з нього і підозри всі спадали, а що його співробітники навіть хрестилися, коли доводили, що він особисто навіть мухи зобидити не міг, то стало все на свої місця. Атеїстів у місті значно поменшало. А журналісти, які би хотіли написати щось “без цензури”, саму “голу правду” про походеньки жінки святого, якось притихли...

* * *

Дружину Петра Васильовича теж забрали з роботи приблизно так само, як і самого Петра Васильовича ото кілька днів перед тим. Тільки інші люди. Її привезли до одного з будинків, які належали пану Роману і запроторили до підвалу. В дорозі з нею поводилися досить жорстко і грубо, не даючи жодних сумнівів, що діяти збираються рішуче. Так що коли вона опинилася в тому підвалі, то була вже добре налякана. Звичайно, сам пан Роман до неї не з’явився, та вона спочатку і не знала, що то за його наказом сюди привезли. Натомість прийшов чоловік, якого навіть на око можна було визначити, як такого, що ні перед чим не зупиниться. І в голосі його було стільки беззаперечної твердості, яку вона одного разу добре пізнала на собі, коли її грабували, що навіть сумнів у неї щодо того не з’явився, що з нею зроблять те, що обіцяють.

Щоправда, спочатку вона гадала, що її хочуть зґвалтувати (хоча нащо було аж так далеко везти, щоб це зробити?), або для якоїсь мети викрасти, чи вивідати щось (хоча вона особливо нічого і не знає і тут то не так страшно, аби тільки не мучили).