«Німб», уривок з роману

- То може тоді по чарчині... До кави...

- Та якось зранку... не можу я... Та й не любитель, знаєте... Ну, хіба що кави...

- Нічого, мій коньяк як ліки, маю дуже непоганий... І ми ж не будемо його склянками, правда?

Він кивнув з усмішкою комусь за спиною в Петра Васильовича і звідти виринула досить симпатична, хоча і повнувата як для секретарки, як її собі міг би уявити Петро Васильович, дівчина, яка дістала з бару пляшку і розлила у чарки. Ще за хвилю запарувала кава у філіжанках.

- Познайомтеся, це моя донька Оксана. – Сказав пан Роман, і Петро Васильович здивувався, оглянувши її ще раз. – Ось захотіла теж вас побачити і з вами познайомитися. Ну, за знайомство.

І пан Роман легко перекинув свій справді малий наперсточок із коньяком. Петро Васильович скорився і теж так зробив. Все одно доза була сміхотворною.

Оксана приємно всміхнулася і сіла неподалік в інше глибоке шкіряне крісло, вхопивши перед тим шоколадну цукерку із пачки, яку поставила на журнальний столик біля Петра Васильовича і батька, якщо це справді її батько. Петро Васильович несамохіть глянув на її голі коліна і тут же знітився, бо це помітив пан Роман. Той теж всміхнувся і повільно почав розпитуватися, хоча і так більшість уже знав. Свій інтерес він пояснив тим, що зараз навколо Петра Васильовича будуть нагнітатися пристрасті, і він, тобто пан Роман, хоче, випереджуючи події, спробувати йому допомогти, бо має такі можливості, але не знає, хто він, а отже хоче познайомитися ближче. Тому попросив відповідати якомога щиріше.

У тому числі поставив, як він висловився, нескромне питання щодо дружини. Мовляв, до нього дійшли чутки, що вона не зовсім порядно поводиться, чи то правда. Петро Васильович, який трішки більше при тому засовався в кріслі і засопів, зумів витиснути із себе лише пояснення, що він нічого такого не чув і не знає, хоча йому теж намагалися такі чутки передати.

До речі, він все думав, а на біса цьому вгодованому типу потрібно знати все про нього, і як це він встиг уже і про дружину дізнатися. Його навіть не попередили, з ким і для чого він має говорити. Бо Ніна Павлівна сказала лише, що знайшла йому сильного заступника, а Петро Васильович не розумів, нащо воно йому той заступник. Ніколи не мав за собою в житті жодних “плечей” і от на тобі, коли вже і не треба. Адже ж поки що наче все спокійно і лише трошки є якихось заворушень. І що вони вчепилися в той німб? Він же, може, завтра зникне.

Зате, здається, відповідь на те нескромне питання, якраз особливо задовольнила пана Романа, бо скоро питання почали вичерпуватися, а до того ж оскільки вони зовсім не стосувалися його нібма, а лише родини і роботи – чим завжди займався, яка освіта, чи служив в армії, які професійні можливості, де і ким працює дружина, де і як вчаться діти, то розмова сама собою себе вичерпувала. Про якісь інші матерії ніхто балакати не збирався. Та й, скоріше за все, не міг. Врешті-решт пан Роман встав, дав цим помітний знак, що аудієнція закінчена. Далі він із початковим, але легко перебореним, ваганням потис “святому” руку і вивів у приймальню, де його мало не в обійми прийняла Ніна Павлівна. Пан Роман тут же її запросив до себе і дав кілька інструкцій, а також передав і “чесно зароблену” суму, і ще зробив тверде припущення, що тепер вони будуть пов’язані, можливо, надовго. А вже тоді у вигляді розпорядження попросив ще поки що притримати гостя в приймальні до відповідної вказівки, оскільки він мусить зробити ще деякі приготування.

Надалі пан Роман викликав до себе одного з найближчих підлеглих і сказав приблизно таке у присутності тої ж Оксани:

- Не знаю. Може, святі і мають такими бути, такими ось замухришками із німбами, але на іконах їх якось інакше малюють. Чи, може, вони були якраз такими, але художники їх попримальовували... Але ладно.. Коротше так. Я ще не вирішив, що будемо робити, може і по ходу обставин, але наразі дай за ними машину з двома надійними хлопцями із охорони. Хай приглянуть. Не втручатися, але тримати при потребі зв’язок і попереджати мене особисто про якісь збурення. Побачимо, як там будуть розгортатися події. Хоча чуття мені підказують, що він нам знадобиться... Звичайно, якщо його те кільце не розсмокчеться, як з’явилося. Ну.... а як розсмокчеться, то ми назад вставимо – засміявся він наостатку.