«Німб», уривок з роману

Петро Васильович не встиг оговтатися, як вона вже знову була в нічній сорочці і опинилася поруч із ним під ковдрою. Холодними руками і ногами вона спробувала обхопити його і заговорила, на думку Петра Васильовича, суцільні нісенітниці:

- Петрику, мій любий, я тебе прошу... Ну, прости мене. Ну, зла я і недобра, ну родилася такою... так було... але більше так не повториться, я тобі обіцяю. Прости мене... я тебе так прошу... Прости! Вибач дурепу!

Петро Васильович тільки гидливо кривився. За ті дні і ночі, коли він мав змогу багато що згадувати і думати, уявляти собі її поведінку в чужих лабетах, особливо Миколи і кого він міг ще собі уявити, її сміх з нього, знущання, які тепер він вже добре міг розрізнити в тих її поглядах, у натяках близьких, вона стала для нього такою бридкою. У порівнянні з нею він справді почував себе чистим і непорочним, справді мало не святим. Адже він лише собі щось думав і щось собі уявляв, фантазував, а вона це робила. І ще й його на таке своєю поведінкою провокувала, наштовхувала на ті грішні думки.

А тут ще ті холодні руки і ноги...

Він почав випручуватися, але як тільки спробував відсторонити її і відштовхнути від себе ті руки, як вона раптом мало не з усіх сил, майже нігтями вчепилася в нього.

- Ну чому ти так?! Що ти так?! – забелькотіла Наталя.

На груди йому рясно полилися сльози. Цього ще бракувало. І що їй треба? Хіба не бачить, що вона йому цілком байдужа? І це щонайменше. Він зм’як, відкинув голову і заплющив очі. Наталя поплакала, похлипала і сама відсторонилася, сіла і взялася шукати носовичок. Не знайшла і спиталася, чи в нього його нема. Він, не розплющуючи очей, вказав їй рукою на двері ванної. А коли вона, висякавшись, і заспокоївшись вийшла звідти і шморгнула носом, він їй тихо і жалісливо сказав:

- Наталю, я тебе прошу, іди. Не треба нічого.

- Невже ти не можеш мене простити? Я знаю, що погана, я визнаю це... ну, хочеш, я навколішки стану? – і вона таки стала, і знову сльози набігли їй на очі за таке приниження.

Петро і тепер навіть не розплющив очей, не побачив:

- Добре, можу я тебе простити, не треба навколішки. Я вже тебе простив, але іди. Я втомився від того всього. Я простив...

- Дякую тобі... але... можна я біля тебе хоча б скраєчку? Трошечки, я заважати не буду... Я тільки посплю поруч...

- Не треба, я тебе дуже прошу... – він сам готовий був би заплакати, якби не почував себе таким втомленим, висотаним отим довго очікуваним розривом.

- Ну, добре, добре... я тоді тільки трошки тут посиджу, в кріслі. А потім піду... добре?

У голосі Наталі була згода на все. Аби тільки не виганяв....

х х х

На ранок Петро Васильович застав її скрученою в клубок на тому кріслі. Так і не пішла до себе спати. Він подивився на неї з жалістю, нездатний терпіти таке чуже приниження, причиною якого сам став, і тепер справді остаточно простив, навіть вкрив ковдрою. Та й що там прощати тому звірятові, яким вона була завжди? Але прийняти в себе вже не міг. Навіть уявити собі того не міг, що знову буде з нею в одному ліжку.

І то ж треба. І що то з нею сталося? Невже так німб той діє? Невже так повірила у ту святість?

Ех, знав би, знову ж таки, Петро Васильович, кого вона зустріла, коли вчора першого разу вийшла із його кімнати, і яку розмову той із нею провів у холодному коридорі нижче поверхом... Та й чи все мусять знати ті святі?

“Я тобі, здається, сказав! Тобі з першого разу неясно? Хоч на колінах повзай, хоч ноги цілуй, а випроси прощення!”

Ну, що ж, прощення вона випросила. Що далі?

х х х

Між іншим, то питання було і для її цербера. Він теж не знав поки що, що далі.

Хоча...