«Німб», уривок з роману

Можна сказати загалом таке. Коли він у тихому кутику наступного дня підстеріг Наталю і спитав тихо “Простив?”, вона так само тихо і досить впевнено, навіть сухо для того, щоб їй повірили, відповіла “Простив.” (Ну, ви ж знаєте, що то була правда, хоча сама Наталя і не повірила). На таке її цербер зачудовано відкрив очі, і навпаки майже одразу повірив: “Отже, правду люди кажуть...” Наталя Іванівна навіть не почула тих його ледве чутних слів і прошмигнула далі, відчувши нутром, що тепер їй буде спокійніше.

А він же ж по-своєму зрозумів, бідака, те “простив”. Отак собі уявив, що “святий” таки пустив її до свого ліжка. До речі, що він сам зробив зі “своєю” зрадницею, знали небагато людей, серед яких був і пан Роман, за що і тримав його тут, сам постійно тим наражаючись на небезпеку, але зате маючи досить слухняного і дуже вмілого, професійного чоловіка серед обслуги.

Біда тільки, що відтепер у того його цербера подеколи тремтіло під колінами, коли повз нього проходив святий. Ота біда виросла відтоді, коли він раптом набрався нахабства, вловив мить і підійшов до Петра Васильовича. Його думки були прості – святий мусить все або багато чого знати, бо інакше, він не був би святим, тобто – знаючи про те, скільки зла і підлості кругом, залишатися таким, зі світлом над головою. Отже він вловив таки хвилю і підійшов до нього.

- Вибачте мене, Петре Васильовичу, -- цілком щиро, як на сповіді у священика, якого і раніше відвідував досить часто, звернувся він, -- я тільки хотів запитати одну річ. Ви справді простили свою дружину?

Петро Васильович глипнув на нього з неймовірним здивуванням. А той ще звідки знає? Вони що тут все вже всі рознюхали?!! На кожному місці мікрофон чи камера, чи що? Чи під дверима стояв?! Але для громили той довгий погляд був як лезо по душі. Він же ж то був переконаний, що святий його просто свердлить наскрізь. Але мусив тепер чекати під тим поглядом.

- Так, -- врешті після тривалої мовчанки сказав Петро Васильович, -- простив...

Він хотів спитати ще нахабу, яке то йому до того діло, але той раптом несподівано став на одне коліно, але оскільки в коридорі щось заворушилося, то він тут же підскочив і, лише вклонившись, утік.

Ну, і назвемо його нарешті, бо роль його хоча і маленька, але він ще мусить виконати одну. Ім’я він мав гарне – Олекса. Якби ми його назвали раніше, то ви б і не повірили, що він був мучителем не тільки пані Наталі. Та й на вигляд він був що Дольф Лундгрен. Арійська білява бестія. Вмів, правду кажучи, говорити з людьми і вирішувати питання. І, можете повірити, не тільки силою. До речі, відтепер він вирішив, що щодо Наталі Іванівни він остаточно стане твердим заслоном. Нехай тільки спробує хоча б раз зробити якось не так щодо святого! Що там з нею робити, то його, святого, звичайно, справа, але Олекса не дасть їй кроку ступити хоча б кудись вбік...

х х х

А сам Петро Васильович, коли Наталя наступного вечора до нього прийшла, знову, але вже цілком спокійно і “по-доброму” попросив її залишити його в спокої, що він хоче побути сам. Що він на неї зла не тримає, але все ж хоче тепер бути сам, мовляв йому треба в собі розібратися. Вона те прохання переповіла своєму церберу, той “все зрозумів”, цілком оправдав прохання святого і більше не чіплявся з вимогами іти до нього в ліжко. Подумав собі, що святий сам собі все вирішить. Сам же Петро Васильович за якийсь час, особливо, коли у нього набігло із його обов’язками багато справ, почалися поїздки, прийоми, звернувся до пана Романа якось дати змогу йому бувати частіше самому, а його дружині – з дітьми. Та й сам хотів зустрічатися з дітьми лише без неї. Від того часу Петро Васильович бував із сім’ю головним чином тільки перед фото- і теле- і відеокамерами для преси і рекламних плакатів. Усі мали як завжди усміхнені і раді обличчя (дітям взагалі тепер був рай, та й Наталя Іванівна загалом не скаржилася). Так що всіх усе задовольняло. Ну... хіба що Наталі при всьому полегшенні, яке на неї зараз спустилося, заважала таки цілковита залежність.

 х х х

До кімнати постукали і Петро Васильович гукнув, щоб заходили. Така поважність, хто б то міг бути? Всі ж кудись поїхали. До кімнати зайшла Оксана.

- Можна? – знов перепитала вона.

- Так, звичайно, – трошки здивувався власник нібма. – Заходьте. Сідайте.

Петрові Васильовичу залишалося останнім часом справді переважно одне – дивуватися. Що її могло привести сюди? Від того він знову розгубився і не одразу зрозумів неправильність ситуації, але за хвилю, поки Оксана стояла у дверях з руками в кишенях вільних штанів і з цікавістю його розглядала, виправився: