«Німб», уривок з роману

- Хоча що то я кажу, то я тут гість, а ви у себе вдома. А я ще беруся тут хазяйнувати....

- І правильно, -- нарешті відчувши себе від таких слів вільніше, сказала Оксана, зайшла і сіла в крісло, -- тато так і хотів би. Мусите відчути себе тут господарем.

Петро Васильович натомість сів на “своє” ліжко, а не в крісло поруч. Тому виглядав дещо зсутуленим і знову ж таки слабким і безвольним. Глянув на Оксану і згадав про ту першу зустріч, ще до СБ. Пригадав, як він подивився тоді на її ноги, махнув очима по грудях. Чи то святі так роблять? Шастають очима по колінах дівчат? “Сьогодні вона одяглася скромніше, – чомусь тепер подумалося йому. – Мабуть та “святість” завадила.” Він іронічно до себе всміхнувся і оскільки Оксана все ще мовчала, то спитав сам:

- Ви тут на цій дачі завжди живете?

- Ні, тут тато частіше живе. Ми тут рідко буваємо. А взагалі то майже ніколи ніхто тут і не живе. Я не люблю.

- А де ви вчитеся? – знову спитав Петро Васильович.

- В універі, на психології. Тато відповідно до стереотипів батьків хотів, щоб я економіки вчилася або менеджменту, їхала кудись за кордон, але я не схотіла. Трошки зі скандалом. Але тато мене любить, і я таки вмовила. Тепер часто шкодую, але татові не кажу. Він розізлиться, бо попереджав. То ж я вперлася. Він на таке любить казати “бачили очі що купували!”...

- Ага, “тепер їжте хоч повилазьте” – сумно всміхнувся Петро Васильович, але тут же спохопився, що отаке плете дівчині, -- А чого шкодуєте? За кордоном було б ліпше? Я там не бував ніколи...

- Може і не ліпше, але я тут якось так наче раптом лишилася сама. Я розраховувала на всіх. На друзів, однокласниць. Я ж їх не хотіла покидати. А вони раптом зникли. Ніби я прокажена стала. Потім... Ніколи не знаєш, за що тобі ставлять оцінку – за знання, чи зі страху... ніколи не знаєш, чи подобаєшся комусь, і чому з тобою товаришують. Тобто раптом взяла і лишилася сама...

- Шкода, – сказав Петро Васильович, а сам подумав, що ось що роблять ті великі гроші, не пройде таки багатий до раю, то правда...

- А у нас є викладач, дуже подібний на вас – сказала Оксана. – Ну, не зовсім, але є щось таке невловиме.

- Психолог?

- Соціолог.

- Напевно, поганий і вам не подобається, -- ляпнув чомусь Петро Васильович і тут же ніяково всміхнувся.

- Ні, чому, навіть дуже подобається. Він розумний, можливо, найрозумніший із тих багатьох інших, яких я там знаю, добрий. Тільки він переважно сміється, жартує і лише в очах буває сум, а от ви навпаки частіше сумні, і лише в очах зрідка буває веселість...

“Яку вона там бачила веселість?” – подумав Петро Васильович, але все одно йому стало приємно. Симпатична дівчина дивиться на нього з інтересом. Хоча хто останнім часом того не робив? Не буває хвилі, щоб не відчути себе цирковою мавпою з двома головами.

- А ви як психолог хотіли б мене вивчити? – тепер вже якомога приязніше всміхнувся він, щоб не образилася.

Оксана підняла на нього очі:

- Ну, я ще не психолог... я тільки вчуся, – тихо засміялася вона, -- бачили той фільм про Попелюшку?

- Бачив, -- Петро Васильович і сам завсміхався. – Із дітьми разом своїми дивився.

- Веселі ваші дітки, мені дуже подобаються.

- І мені, -- відвів очі Петро Васильович і зітхнув, пригадавши останні події і їх відстороненість від батька.

- Хоча то цікава думка, вас повивчати, -- наче не помітила його реакції Оксана. – Чому б і ні? Гадаю, то добра курсова вийшла б. А може і на кандидатську потягнуло б з часом. Ото б мої викладачі випали! Самі б, напевно, хотіли!

Тепер Оксана вже цілком вільно і весело розсміялася. Петро Васильович дивився на неї, і сам набирався того веселого настрою. Веселе дівча, хоча раніше він подумав, що вона старша, серйозніша і холодніша. Мабуть, трошки повнувата комплекція зіграла свою роль, ну і присутність її батька.