«Німб», уривок з роману

Петро Васильович полегшено знизав плечима:

- Звичайно.

- А це не боляче?

- Ні крапельки, пробуй – підбадьорив він із усміхом на її питання.

Оксана наблизила долоню до німба, подивилася на світло від нього на руці, потім провела кілька разів крізь нього.

- Ну як? – спитався Петро Васильович. – Між іншим, ти перша, хто це зробив. Після того кагебіста, який мене досліджував...

- Правда? – спитала Оксана і запхала руки до кишень.

І коли Петро Васильович уже цілком розслабився, вирішивши, що вона уже вдовольнила свій інтерес і відійде, Оксана раптом витягла обидві долоні з тих кишень і провела ними по негустому волоссю на скронях Петра Васильовича, а потім і по щоках. Петро Васильович перелякано мовчав, а Оксана раптом присіла біля його ніг і поклала йому голову на коліна, обхопивши їх рукою.

Петро Васильович абсолютно розгублений лише за мить і то цілком автоматично поклав їй руки на голову, бо було б просто по-ідіотському отак далі сидіти, розклавши руки на бильцях крісла. Але погладити погладив, а бовкнув таки щось саме таке:

- Оксанко, ти що! Що сталося?

- Нічого... Просто мені так добре з вами. І я завжди хотіла це зробити. І щоб ви руки мені на голову поклали. Погладьте мене ще трошки...

Якою б ненормальною і неймовірною не була ця сцена, але Петро Васильович таки зробив це. Він знову погладив Оксану по голові. Він зробив це навіть із більшим почуттям, ніж треба було в його стані. Йому було надзвичайно приємно це робити, тому він не міг стриматися, щоб не докласти бодай трошки ніжності. Це не було пещення, але то і не було просто лагідне торкання святого... Тілом Оксани пройшов дріж. У першу секунду вона міцніше обхопила його коліна, а потім раптом швидко підвелася, сіла на бильце крісла і притулилася до Петра Васильовича. До його щоки торкнулося її волосся, і він відчув його млосний запах. Саме млосний і запаморочливий як для такої хвилини. Вона ковзнула долонею йому по грудях під руку, а він машинально взяв її за плече і відчув, що вона тремтить:

- Оксано, - пробурмотів він, – бідна мала дівчинко. Що таки з тобою?

І знову вона все сприйняла не так. З бильця крісла вона перебралася йому на коліна і притулилася ще міцніше, ткнувшись обличчям йому в шию. Тепер вона справді сиділа у нього, яка мала дитина, а він злегка погладжував її по спині наче вона плаче, а він заспокоює. Хоча ніхто не плакав і ніхто не заспокоювався. Скоріше навпаки. Отак гладячи її по спині, Петро Васильович раптом відчув, що там під м’якою тонкою тканиною її одягу нічогісько нема, і його почало забирати збудження. Ще хвилина і він сам затремтить.

Тут він злякався. Та що ж це?! Що він робить? Що вона робить? Так не можна!

Важко сказати, що переважало тоді в його думках, що він і надалі, незважаючи на страх, продовжував сидіти і лише погладжувати Оксану. До речі, його бажання відштовхнути її стримувало таки не збудження. Скоріше за все інше відчуття, те, що якщо він так зробить, то це не тільки не принесе йому честі, а ще й до того ж назавжди відчужить Оксану, єдину близьку тут йому людину.

Ну, от що мав зробити, на вашу думку, в такому випадку святий, який святим до того ж не є? Гордо піднятися, відштовхнути і сказати на той наївний, може і незрозумілий, нерозумний, але, здається, щирий порив дівчини “Я не такий! Ізиди сатана!”?

Тим часом Оксана підняла обличчя, подивилася вгору і сказала з усмішкою:

- А у мене тепер теж німб над головою... Він світиться!...

Вона вже не тремтіла, а Петро Васильович із полегшенням подумав “Так ось для чого їй то треба було!” і теж всміхнувся. Тепер можна було розпочати дорогу назад. І в тій дорозі він оперся на найпростіший для себе аргумент:

- Ех, Оксанко, яка ж ти ще мала дитина. Знав би ото твій тато, що ти тут виробляєш...

- Нащо йому знати? – провела долонею по щоці святого Оксана. – У нього своє життя. Та й не мала дитина я давно... Навіть тато про то каже постійно.