«Німб», уривок з роману

А щодо експериментів із Петром Васильовичем і його святістю, то пан Роман таки дав добро на ще одне. Одного вечора, коли на вихідні було оголошено перерву і відпочинок, Петра Васильовича покликав до вітальні пан Юрій і, як завжди, інтелігентно, спокійно, розважливо і з легким усміхом почав готувати до “не дуже значної, але для Петра Васильовича приємної, а іншій людині корисної” події. Мовляв, до них звернулася із не дуже традиційним, навіть смішним і наївним, але зрозумілим чисто по-людськи проханням одна пані. Вона добра, порядна, гарна, знайома Петрові Васильовичу, колишня його співробітниця... Просто суцільна чистота і порядність, але має один пунктик, яким уже всіх їх дістала. Вони її оберігали довго, але справа могла дістати розголос і тому вони дуже просять Петра Васильовича увійти до їхнього становища. Йому то нічого не буде вартувати, навпаки тільки буде приємність, але вони розуміють делікатність і тому дуже просять їх зрозуміти. Надто далеко то зайшло у гостроті...

Поволі Петро Васильович холодів, коли дослуховував до кінця, незважаючи на солодкість і м’якість промови і навіть не надто значну настирливість. Звичайно ж, ішлося про Галю. Його просили виконати її волю, тобто переспати з нею. Мовляв, усе одно йому секс потрібен як мужчині, а вона просто вже їх замучила. Петро Васильович не знав багатьох обставин із тим пов’язаних. Наприклад, що не Галя їх просила, а вони її знайшли і намовили, а до того ж все було обставлено так, що Оксана стала свідком деяких перемовин і навмисне була поінформована, коли Галю привезли. Більше того, Петро Васильович не знав, що Галю вже привезли і що вона чекає його в його кімнаті... Але все одно буря в його організмі наростала. Він не мав сили і змоги обурюватися, але як тільки пан Юрій закінчив і з усмішкою запитально подивився, то Петро Васильович встав і впевнено сказав “Ні, у жодному випадку!” Пан Юрій навіть не чекав такого, він на якусь мить розгубився, чекаючи продовження розмови, а Петро Васильович з того скористався і прошмигнув повз нього, втік до себе.

Яким же було його здивування, коли в кімнаті у себе в ліжку він застав Галю. Вона лежала явно напружена, мало не до підборіддя затягнута ковдрою, до того ж стояла півтемрява. Ясна річ, Петро Васильович тут же її впізнав. Та й хто ж то міг бути після такої розмови з тим бісиком?

- Галю, то ти? – все ж таки тремтячим, навіть здавленим голосом спитав Петро Васильович.

- Я... – промимрила Галя.

Петро Васильович одразу не вискочив, бо йому з огляду на її напруженість стало жаль, але і не ступив до неї навіть одного кроку.

- Галю, -- голос його і далі тремтів. – Я тебе дуже прошу. Не треба робити дурниць. У житті багато всякого, але в тебе все попереду. Такі справи так не робляться. Не муч себе і мене. Я зараз вийду, а ти одягайся і тікай звідси.

- Ви мене не любите? Я вам бридка? – плаксивим і так само тремтячим голосом спитала Галя...

- Галю! Ти мені не бридка. Ти дуже гарна дівчина. І я тебе не відкидаю. Ти ж знаєш, я тобі казав колись. Ти не повинна думати про себе погано. Але не те все, не так повинно бути... Я тебе прошу... все... не сперечайся, бо я сам розплачуся... Тікай звідси...

І він таки вискочив геть, пішов до тренажерного залу.

Застав там Олексу, який не сподівався його тут побачити, бо вже наче б то потренувалися. Петро Васильович і не збирався тренуватися. Він махнув Олексі рукою, мовляв, продовжуй, не звертай на мене уваги, і сів на лавку. Замислився. Він не знав, що там діється, адже просто втік, але йому хотілося, щоб то все скоріше закінчилося. Саме тоді він вперше почав розуміти, у чому суть. Він просто вже не тільки не хотів тої Галі, вона йому вже справді була бридка. Як так можна! Як до такого дійти! Та він її і торкнутися не може. Майже те саме, що колись було із дружиною після того, як дізнався про її походеньки.

А ті Юрій з паном Романом! Він їм що племінний бик? Святих розводити?

Далі раптом знову скинув із себе сорочку і вчепився у навантаження. І без того м’язи вже боліли, але треба було час згаяти, поки вона забереться. Хоча він і не мав довіри до того, що справді забереться. Олекса аж сам припинив щось робити і з певним переляком слідкував за діями святого. Щось не так було в тому всьому. Якби не та святість, то він би припустив, що святий просто лютий і зганяє злість.

Ну, ми можемо то назвати “праведним гнівом”, а не люттю... Зрештою де між ними грань? Хто скаже, що є лють, а що праведний гнів? Усе з якого боку подивитися? Ну, потім подивимося...

Х х х