«Німб», уривок з роману

На щастя, того вечора, цілком збентежену, навіть розбиту Галю таки відвезли додому зі всіма найгречнішими вибаченнями і навіть добрячою сумою задля компенсації за клопоти і за мовчання. Чи була вона розбита тільки на вечір, чи взагалі, тобто чи пішла без усякого благословення потім у монастир, невідомо. Її стежка далі згубилася. А у авті вона таки про монастир подумувала. Думала, от віддам мамі гроші, хай потішиться на старості літ, а сама піду. Мабуть, таки вказує на то мені доля. Ну... Але гроші є гроші, а монастир – монастир. Треба вирішувати. Хто їх там знає, як різні люди то вирішують. Кажуть – покликання...

Х х х

А от пан Юрій не хотів визнавати фіаско. На другий вечір він вигадав інший експеримент. Агресивніший. До того ж того вечора, згідно з графіком, Петро Васильович тренажерного залу не мав, а отже повинен був бути сповнений енергії і сили.

Коли Петро Васильович сидів уже готовий до сну, слухав собі музичку і дивився на палахкотіння вогню, до кімнати зайшли двоє дівчат. Цього разу пан Юрій обійшовся без попереджень. Шокова терапія, так би мовити.

Як поводилися дівчата годі описувати. Звична для них робота і завдання відповідне – спокусити. Так би мовити, дати насолоду святому і разом з тим відпочинок тілу. Як вимагав пан Юрій. Вимагав він також бути агресивнішими, користуватися всіма методами і в жодному випадку не піти ні з чим. Від того залежав розмір гонорару.

Так само оповідати, як розгорталися події, теж складно. Для Петра Васильовича то були суцільні муки і страждання, а для того, хто б то спостерігав збоку, то була суцільна комедія. І дуже якраз не хочеться, щоб то у цьому випадку виглядало, як комедія, хоча Петро Васильович і задкував, і навіть падав, а потім, незважаючи ні на що, ні на відверті спокусливі пози, вихиляння і еротичні танці, ні на безсоромну голизну і виголеність усіх спокусливих місць, ні на хапання руками і затискання-притискання, ні на зойки і навіть плач, вирвався і таки втік.

Не хочеться, щоб як комедія, бо те, що чинив Петро Васильович, походило і не від святості, і не від святенництва, і не від страху, і не від дикості, і не від непризвичаєності. Навіть не від небажання зраджувати. Про якусь то зраду він теж не думав. То походило від одного, хоча Петро Васильович в ті секунди про то не думав. Йому не хотілося їх торкатися. Йому було бридко їх торкатися. І знову ж таки, не зрозумійте неправильно. Не тому, що він сприймав їх як проституток і щось брудне. У давніші часи він думав про них цілком інакше. Деколи навіть шкодував... Був переконаний, що міг би мати з ними секс. Бридкість походила від іншого. Він мав потяг наразі тільки до однієї-однісінької людини. І нічого з тим вдіяти не міг. У ті хвилини він не міг собі уявити, що торкається когось іншого... І ще йому справді було б бридко, якби про то дізналася Оксана. У певному сенсі він тікав і заради неї, хоча і не значило йому в ту мить, щоб вона обов’язково про то знала. Ту було дуже природнім для нього актом...

І всі діла...

Утік він у той же ж таки тренажерний зал. Щоправда, то був для нього тільки такий автоматичний тимчасовий прихисток, бо коли троки посидів і остиг, то далі пішов до вітальні, а коли там нікого не застав, то відшукав кімнату пана Юрія і попросив його забрати тих дівчат і більше такого з ним не робити. Говорив уже цілком спокійно, хоча перед тим розбирали його всі які могли почуття. Від обурення до люті і нерозуміння, нащо з ним так поводяться. Хто їх просить...

Тепер пан Юрій мав визнати цілковите фіаско. До того ж він не зрозумів зі всього ні краплі. А спитатися не спробував. Він забрав тих дівчат. І вони відпрацювали роботу і гонорар йому особисто. Пан Роман дав на то добро ще раніше. Сказав “роби, що хочеш, там тої суми вистачить, сам знаєш. Та й над тобою німби не світяться”...

х х х

А Петро Васильович потинявся по кімнаті, а потім взяв і зателефонував до Оксани з питанням, чи не могла б вона до нього прийти. Бо він прийшов би і сам, але не знає, де її кімната, та й не хотів би мати справу з тою охороною. А коли Оксана прийшла, то він довго її просто тримав біля себе, обіймав, і шепотів, яка вона гарна, і як він її любить, як вона йому потрібна, і як він не може без неї... Наче хотів сам себе переконати, що все на світі правильно, і що її присутність теж цілком закономірна і оправдана. А ще у нього було відчуття, що він біля неї очищається від того, що було перед тим. Навіть більше – набирається сили на все життя, щоб можна було вистояти і ще багато разів такого...

А вже потім, коли вони лежали в темряві, чи то пак у легкому голубому ореолі, і обговорювали, чому люди такі, і чи може він своїм втручанням хоча б щось змінити (бо Оксана його в тому переконувала), він їй посеред іншого казав: