«Пісня повітря»

ОРІОН 

матір білизну розвішує у дворі, 

тиша біліє, висне над містом цим.

ввечері вийдуть велети-косарі,

по самі груди тонучи в молоці,

по самі очі тонучи у степах

чорного неба. Господи, не забудь: 

згине мисливець, випустивши собак

в осені тоскну та хутряну пітьму. 

двір облітає листям, хрустить крохмаль, 

вживлений в точне сплетіння білизни, та

матір вертається, ніби злітає з хмар 

в гавань стару квартирного живота.

стільки сузір’їв, — каже, — проїла міль 

в небі дірки — затягнуться навесні.

тільки би світла, що ледь досяга землі, 

як і любові, вистачило на всіх.

ОДРУК

стільки минулих життів поснуло на темному старому горищі,

та нічого не вдієш, бо жодне з них не вдалось забути:

тут давні листи – щоразу з дорослішим почерком, все щільнішим –

сточують свої паперові молочні зуби

об пам'яті проростання крізь піну останніх слів,

тому вони досі не дісталися пунктів призначення й адресатів

уже далеких. зусібіч злітаються щебети пташині та людські голоси,

але чуєш звук клавіш, бо друкуєш, друкуєш, аж розучуєшся писати.

із горища, ніби з гортані дому, слова вислизають, втрачають блиск,

нанизуються на грифель лискучий, як на шовкову нитку.

а ніхто не просить собі ці холодні чорні намиста,

що лишають виключно синці з подряпинами, сном налиті.

позбуватись спогадів – це нести переплетених їх на приморський камінь,

щоб вони, прокидаючись, перетворювались на сичання зміїне.

проте прямокутники жовті, чорнилом запечені та роками,

щоночі над білою стелею клацають щелепами своїми.