«Пісня повітря»

ДІМ У СТЕПУ

за нами йдуть соляні стовпи, псалми співають на сто ротів,

у тебе з ока скотився грім і переплавив в сережку джаз,

послухай, хлопчику, у степу така красива завмерла тінь,

що йди по небу чи по воді один і більше не проводжай

дівчаток, зрощених із піску, як синіх пташечок чи жуків,

їх народили у теплий день, щоб настояти на молоці,

вони у дзбані жили собі та вийшли витримані й м’які,

неначе хліб, щоби зацвісти на спинах коників-стрибунців.

ти з ними знався, бо кожна з них носила в грудях зозулин льон,

тримала хвою на язику, а очі – в курячій сліпоті.

не проводжай, хай ідуть собі до батька, може, а ти його

іще не знаєш: він проміняв любов на зір польових кротів.

іди один. ти приносиш цвіль в’юнким дівчаткам, а кажеш – гра.

візьми ножі та повирізай їм долі на трав’яних руках.

ПЕРШІ

ніч зміями завмирає в тонких яблуневих прожилках,

збігаються тіні перші на довгі дощі невикривлені,

і, як ліхтарі біля саду, стоять чоловік та жінка

і хтось, хто живе у листі, і хтось, хто усіх викриє.

ось зараз вони сміються, бо смерті не буде після,

а будуть любов і пам’ять, річок пересохлі русла.

мовчить чоловік, а жінка співає майбутню пісню

і довго потому плаче, бо говорити мусить

в той час, коли хтось незримий початок дає Синаю,

нашіптує потім сни їм про яблуню цю стару,

про того, хто шарудить в ній. тому вони засинають,

бо ще плоди не достигли для глиняних їхніх рук.