«Пісня повітря»

ПІСНЯ ПОВІТРЯ

він сивою мовою пише птахам голоси

він бачить Іуду та тридцять монет відчеканює

тільки б не син був, – думає , – хоч би не син

от би була дочка

із чого цей хрест, навіщо задумують злочин

хто руки заламує і омиває страхами

втрачаючи глузд, він довго і страшно регоче

до страти звикає

він ще сподівається, вірить, що знає не більше

за тих, хто у глину погруз, як у шкіру осінню

зогнилого листя. світила дрижать на горищі

саме над сином

МІСТО НА ВОДІ

сонце буде солодким, ріки молочними,

озера прозорими, сни, як серця, гарячими.

ми будемо не боятись дивитися очі в очі,

нас будуть любити, якщо ми самі захочемо,

якщо нам не буде нудно, не буде лячно.

і літо нас теж полюбить, полюбить міцно,

бо цілуватимуть хвилі невзуті ноги,  

а сонячні зайці – наші засмаглі лиця. 

хтось нам кричатиме гучно: гей, зупиніться! 

а ми не почуємо, бо літо тягуче й довге.

хай буде так, дійсно: дороги, мости і води.

і чайки, і хвилі, і вервечки голосні 

ластівок над водою. гляди, виходить

сонце, як жовто-лимонна і тепла содова, 

де хмари гойдаються, начебто підвісні.

сонце розкрутиться дервішем тут – на мушлі

майже прозорій, надтріснутій, карамельній. 

краще за нього грітиме наші душі 

моря перегук, котрий щоразу дужчає,

щоб всістися птахом на вікнах чужих осель.

літо смачне – льодяник за видноколом – 

наліпки хмар знімає – в них мало сенсу. 

я вже не сумую. відтоді іще, відколи

враз зрозуміла, що все-таки все зникоме. 

що все це – лише здається.