«Полювання на тура»

 

     Вовкулака  не любив відвідувачів, особливо непроханих, особливо жіночої статі. Жінки викликали у нього відразу своєю фізичною слабкістю  та беззахисністю. Абсолютно не зрозуміло, навіщо природа взагалі створила цих безпорадних нікчемних істот? Відтак, коли на порозі начальника адміністрації чорнобильської зони з’явилася молода рудоволоса дівчина, господар кабінету похмуро глипнув на неї з-за широкого  захаращеного пожовклими паперами столу.

      - Пан Вовкулака? – спитала гостя, увійшовши досередини.

      - Ну, він, - застережливо загарчав начальник.

      - Я Ксенія Перелесник, - представилася непрохана відвідувачка. – Маю до Вас серьйозну розмову.              

      Вона сміливо дивилася просто у жовті хижацькі очі, і якась незбагненна сила була у тому погляді незнайомих зеленавих зіниць. Вовкулака відчув, як настовбурчується шерсть у нього на загривку.

      - Ну, припустимо, - процідив він, міцно впираючись ногами у підлогу, ніби перед стрибком.

       - Учора ввечері з готелю «Полісся» військові за Вашим наказом силоміць забрали громадянина Максима Тура.

      Знову цей Тур! Навіщо він їм усім здався? Хіба може одна людина привертати стільки уваги? І що йому тепер з усим цим робити?  Від напруги у Вовкулаки заболіли м’язи.      

       - Звідки така інформація? – начальник спробував виграти час для роздумів.

       - Я була присутня під час арешту, усе чула і бачила.

      Маленька, зграбна, схожа на руденьку білочку, дівчина впритул наблизилася до грубо збитого дерев’яного столу і тепер стояла супроти кудлатого скуйовдженого чоловіка, який продовжував розгублено сидіти у своєму начальницькому кріслі. Вовкулака аж ніяк не очікував на такий поворот подій. Зазвичай усі Княжукові накази вірний джура виконував без жодних перепон, а тут тобі таке! Білочко, ну і що тепер з тобою робити? Відвідувачка стояла зовсім поряд, беззахисна і квола, як усі звичайні жінки. У голові мимоволі майнула думка: а може, хай собі, просто скочити з-за столу, вчипитися їй у горло – і все? Він зробить це так блискавично, що дівчина навіть і не збагне, що з нею сталося. Адже він усе-таки вовк! І не треба буде викручуватися, відповідаючи на незручні питання, не треба потім скімлити перед хазяїном: мовляв, так і так. Усе скінчиться миттєво, і в кабінеті знову запанують тиша і напівморок. А Тур? Він за кілька днів задихнеться у радіакційному підвалі, а там, у галасливій столиці, пустять чутки, ніби він випадково загинув у чорнобильській зоні відчудження. Ну трапляються ж із туристами нещасні випадки під час небезпечних екскурсій?.. Несподівано рвучко відчинилися двері і до кабінету, важко засапавшись, ускочив переполоханий Едик. Очі обох чоловіків стрілися, і Вовкулака збагнув : не встиг. 

       Ці двоє добре знали одне одного, адже обоє вірно служили одному господареві – Григорію Княжуку. Щоправда, Едик робив це з власної волі. Вовкулака не любив Яворського. Він вважав цього здорованя підлабузником і недоумком за незграбність і спокійний характер, а ще за те, що той усіляко прагнув задобрити хазяїна. У свою чергу Едик теж недолюблював начальника адміністрації чорнобильської зони, а радше б сказати, побоювався його химерної вдачі та примхливого характеру. Може, саме через те хлопець і переполошився, довідавшись, що Ксана сама пішла на прийом до Вовкулаки. А раптом він не вбереже  самовпевнену дівчину від халепи? Тоді хазяїн точно не похвалить його! Тим часом Ксана продовжувала говорити:

      - Пане Вовкулако, Ви заарештували порядну, ні в чому невинну людину. Я вимагаю, аби Ви негайно звільнили Максима Тура.    

       - На жаль, це не можливо, - втомлено відповів начальник.

       - Чому? – здивувалася відвідувачка.

       - У мене є наказ не випускати громадянина Тура за межі чорнобильської зони відчудження.

      Правду кажучи, Вовкулака і сам не знав, навіщо він так сказав. Раптово на нього накотилося збайдужіння і огида до всього, що відбувалося. Крім того, на горизонті з’явився Яворський. Отож, хай він і викручується з незручної ситуації. Адже годити господареві – його профіль. А йому , Вовкулаці, байдуже. Хіба він винен, що ця руда білочка пристрибала до його кабінету? Йому лишень наказали прибрати Тура, за білочку мови не було.        

      - Хто Вам таке наказав? – аж підскочила дівчина.

      - Ось він, - начальник зневажливо тицнув на  ошелешеного Едика. – Вірніше, його хазяїн.

     - Едику, це правда? – Ксана здивовано глянула на дідового джуру. – Дідусь справді наказав заарештувати  Максима Тура?

       - Ну... – зам’явся хлопець.

       - Відповідай! – наполягала вона.  

       - Я не знаю, - буркнув той.

       - То як це не знаєш? – втрутився начальник зони. – Хіба не ти доповів Княжукові, що Тур перебуває у Чорнобилі?

       - То ти стежив за Максимом? – здивувалася і водночас розізлилася дівчина.

       - Та ні за ким я не стежив! – вибухнув спітнілий Едик. – Я поїхав на екскурсію з тобою, як наказав мені Григорій Семенович. А тут цей клятий Тур! Хіба я винен, що він був у нашій  туристичній групі? Семенович телефоном наказав знайти, я і знайшов. Ксано, ходімо вже снідати. Дався він тобі той Тур!

       - Усе ясно, - зітхнула дівчина. – Знову дід «обрубує хвости», як він це любить говорити. Ану, пане Вовкулако, дзвоніть на Київ!

   Як тільки почулися гудки, гостя узяла  слухавку до рук.

      - Алло, чого тобі, начальнику зони? – озвалося на тому кінці.

       - Дідусю, це я.

       - Ксанко? – здивувалася слухавка. – А що ти там робиш? Щось сталося?

       - Егеж, майже сталося, - сумно озвалася дівчина. – Можливо, зараз за твоїм наказом помирає людина.

       - Лисенятко, що ти таке кажеш? – засміявся старий Княжук.

        - Те й кажу, - провадила своєї онука. – Цієї ночі до радіакційного підвалу замкнули  фотографа Максима Тура. Хіба ти не знаєш?

       - Ну, а до чого тут я? Раз замкнули – значить, пхав свого носа туди, куди не треба. Хай посиде подумає над своєю поведінкою.   

 Слухавка говорила роздратовано, майже зриваючись на крик.

      - Діду, за кілька днів він помре, і усе з твоєї вини. Ти це розумієш?

      - Дурниці! Від цього ще ніхто не вмирав, - буркнуло на тому кінці.   

       - Виходить, що Максим буде першим. А може, вже і не першим, га, дідусю?

       - Ксанко, чого ти хочеш? – трохи подумавши, спитав депутат.

       - Нехай начальник адміністрації звільнить Тура, - майже наказала дівчина.

       - Це неможливо, - озвалася слухавка.

       - Для тебе немає неможливого. Ти ж сам так говориш, - нагадала онука.

       - Ну, гаразд. Я зараз приїду, і ми все вирішимо на місці.

       - Ні, звільнити треба негайно, - наполягала відчайдушна рятівниця.

      Ксана знала: або зараз, або ніколи. Доки старий Княжук приїде до Чорнобиля, доки вони з керівництвом зони вирішуватимуть долю Максима, фотограф просто задихнеться у тому смердючому радіакційному звалищі. На щастя, маленька Повітруля швидко знайшла схвильовану дівчину і розповіла їй, де зараз Максим.

      - Там дуже задушливо і темно. А ще я знаю, що люди, які потрапляли туди раніше, назад вже не поверталися, - закінчила свою розповідь лісова мешканка.     

      - Дідусю, накажи, нехай Максима звільнять негайно! – трохи не схлипнула Ксана. – Інакше я не повернуся додому, чуєш?

      -  Ото ще халепа! – незадоволено буркнула слухавка. – Добре вже. Давай сюди Вовкулаку.