«Полювання на тура»

      Ось і зона. Знайоме КПП «Дитятки»  підморгнуло Княжукові поіржавілим вказівником. Високий блакитноокий вартовий чугайстер весело віддав честь поважному гостю. Григорій заклопотано кивнув, махнувши, аби хутчіш піднімали шлагбаум. З усього було видно, що високопосадовець квапився. Куди? Чого? Хтозна! Адже високопосадовці завжди спішать, у них зазвичай купа важливих невідкладних справ, важливіших навіть за саме життя. Зрештою, діловито скрипнувши, залізний шлагбаум  піднявся, пропускаючи до зони відчудження депутатське авто.  

      Григорій добре знав цю роз’їжджену, поїдену часом дорогу. Здавалося, він міг би їхати нею навіть із заплющеними очима. Адже кілька разів за сезон приїздив до чорнобильських лісів задля відпочинку і полювання. Він не уявляв свого життя без цих тінистих розлогих лісів, де необачна здобич, яка вже забула, якою небезпечною може бути людина, сама іде до рук. Хтось щоліта рвався на моря, а чи марив засніженими Альпами, а Княжукова душа цілковито належала надприп’ятським болотам і лісам. Одного лише разу зрадив він надприпятській пущі – піддався на запрошення однопартійця і подавсь на лови до карпатських лісів. І бач , що скоїлося? Надибав клятого Тура! Чи то пак він, зухвалець, зачепився за мисливця у пошуках наживи чи слави, абощо.  Яких тільки пригод не траплялося зі старим Княжуком  на берегах зеленавої Прип’яті, а такої халепи не було жодного разу! І нехай усіляки там учені екологи попереджають про небезпеку  чорнобильської радіації, старий депутат ніколи не вірив цим казкам. Одного не міг простити Григорій чорнобильській зоні: того що забрала у нього сина. Усім говорив, що відтепер у них з Чорнобилем протистояння – якщо вже Зона вбила його єдиного Сашка, то тепер він, Княжук старший убиватиме її дітей аж до власного скону.

      Але того дня  Григорій їхав не на полювання.  Нагальні справи, тривожні та неприємні кликали його до зони відчудження. Він так квапився, що виїхав поспіхом, без водія та охорони. Чого йому боятися у Зоні? Адже він – хазяїн чорнобильських лісів! І нехай ніхто не сумнівається у цьому! І що з того, що маленьке руде лисеня трохи порушило його, Княжукові, плани? Він стрінеться із Ксаною, наплете дівчиськові купу усячини, та й по тому. Головне – не випустити Тура з лабетів! Там, у столиці, йому буде набагато важче знищити ворога. До того ж, як з’ясувалося, той Тур – неабияка знаменитість. Ото галасу підніметься, якщо його знайдуть мертвим у власній квартирі абощо! А тут , у Чорнобилі, жодних тобі наслідків чи підозр. Треба тільки відволікти онуку. Ти бач, як вона прикипіла до того зухвалого фотографа! А може, він навмисно звабив дівчину, довідавшись, чия вона онука? Взагалі, хтозна що ще спаде на думку цьому пройдисвітові. Тож слід поквапитися, поки ще не сталося якої  халепи!

      Замислившись над подіями останніх днів, Григорій майже не дивився на дорогу, автоматично натискав на педалі і крутив кермо. А чого тут дивитися? Це ж тобі не столичні проспекти, по зав’язку забиті усіляким транспортом і в’їдливими пішохідами. Зненацька авто зупинилося. Що за трясця? Водій занепокоїно підняв голову, роззираючись довкола. Йому відкрилася незнайома місцина. Куди це він заїхав? Оце ще морока!

      Вийшовши з авта, Княжук побачив велетенську старезну сосну, що завалила йому проїзд. Виявилося, що машина наїхала передніми колесами прямо на стовбур, застрягши там, і тепер навряд чи зрушить з місця. Дідько його забирай! Оце ж треба було так заїхати! Мабуть і справді, останні події вибили Григорія з колії. Може, йому , дійсно, вже час на заслужений? Як-не-як за сьомий десяток перевалило. Ну то гаразд з цим, зараз треба якось вибиратися звідси. Цікаво, що він ніколи не був у цій місцевості. Раптом Княжук угледів вузеньку, ледь помітну стежину, що гадючкою звивалася з-поміж темно-смарагдових велетенських сосен. Ну що ж, подивимося, куди вона виведе мандрівника? Важко перебираючи старечими ногами, він попростував стежиною, м’яко встеленою запашною торішньою глицею.

      За деякий час Княжук вийшов на велику незнайому галявину, серед якої ліниво потріскувала величезна жовтогаряча ватра. Зачудовано роззираючись навкруги, чоловік однак не побачив жодної людини, ба навіть ніяких ознак людської присутності. Тільки високі сосни щільною стіною обступали загадкову галявину і неподалік жебоніла древня Прип’ять.    

      - Ну ось ми і стрілися, княже, -  невідомо звідки почувся гугнявий старечий голос.

Старий депутат аж здригнувся від несподіванки:

       - Хто тут? – спитав він здивовано.

       - Та я ж . Хіба ти не бачиш мене? – озвався голос. 

      Княжук почав занепокоїно роззиратися навсебіч. Нарешті у високій траві побіля вогнища він узрів замшілий пень, а придивившись, побачив, що то старезний дивний дідуган у міховій шапці. І шапка, і старе обличчя, і вузлуваті руки – і увесь дід були незвичайного темно-брунатного кольору такого ж, як стовбури сосен довкола. Через те мандрівник не відразу і помітив господаря галявини.         

      - Ти хто? – спитав гість, з цікавістю розглядаючи химерне створіння.

      - А хіба ти не впізнав мене? – здивувався і образився водночас той. – Я – Лісовик. А люди називають мене лісовим царем.

      Княжук голосно зареготав:

      - Оце так насмішив! Аби ти знав, старезний дідугане, лісовий цар – це я – Григорій Княжук. Ніхто краще за мене не знає ці ліси. Ніхто не може вполювати звіра, так майстерно, як роблю це я!

       - Вірно, - потакнув кудлатою головою Лісовик. – Давно вже ніхто так нахабно і зухвало не вбивав моїх дітей і не нівечив моїх лісів, як ти, княже.

       - Маю право, - набундючився Княжук. – Чорнобиль убив мого сина. Єдиного сина!

       - Хіба це зробили чорнобильські ліси? – гостро глянув на прибульця господар галявини.

       - А хто ж по твоєму? – ошкірився той.

       - Хіба не ти сам і твої поплічники своєю ненажерливістю та пихою отруїли мій ліс, вкоротили тисячі життів.

      - Та як ти смієш таке говорити, клята рахубо! – підскочив до Лісовика Григорій. – Хіба тобі твоїми запліснявілими мізками розмірковувати над завданнями партії та нашої Батьківщини? Що ти тямиш у цьому? Твоє місце – чорнобильські болота і хащі.

       - Колись мені вже говорили таке, -  лукаво закректав  дідуган. – Гадаєш, ти і твоя Батьківщина перші зазіхнули на спокій чорнобильського лісу? Багато князів приходило сюди, та їх уже давно немає, а ліс... – Лісовик гордовито поглянув довкола: - Ліс стоїть і досі. І ще стоятиме. А таким, як ти, немає місця на берегах Прип’яті!

       - Зараз я тобі покажу, стара потороча, кому тут немає місця!

      Розлючений Княжук кинувся на Лісовика з п’ястуками. Зненацька гаряче полум’я дихнуло в обличчя чоловікові. Григорій затулився від нього обіруч, захлинаючись жаром. Йому не стало повітря, запаморочилося у голові. Серце шалено закалатало у грудях, ніби прагнучи вирватися назовні. Нестерпний біль пронизав усе тіло. Жалісно скрикнувши, старий Княжук важко упав у високу траву.      

      Вовкулака стривожено прокинувся серед ночі. Безсумнівно, сталося щось надзвичайне. Причаївшись, він довго лежав у задушливій кімнаті, сторожко вслухаючись у ніч. Щось знайоме і тепле ворушилося у грудях. Невже це воно? Не може бути! Здавалося, уже тисячу років він не відчував нічого подібного. Срібний рогатий місяць у темному високому небі знову кликав Вовкулаку до лісу. Сам не ймучи тому віри, він зрештою підкорився древньому інстинкту, що так довго спав у надрах його звірячої підсвідомості,  задушений людським прокляттям.          

      Як  і колись, багато років тому, ніч п’янила Вовкулаку надзвичайним хмілющим ароматом. Затримавшись у відчинених дверях лишень на коротку мить, він швидко призвичаївся до своєї давнішньої, вже майже забутої, подоби. Темрява гостро пахла розпеченою вдень землею, густим трав’яним духом. Невже це сталося? Невже він знову став самим собою – диким вовком із чорнобильського лісу? Трава лоскотно лащилася до дужих лап, м’яко стелячись під важким звіром. Вовкулака мчав щодуху, збиваючи з чагарників  нічну  росу, завзято, як колись, коли він був ще молодим спритним дворічкою, перескакував через рівчаки і завали.  І ось, нарешті вискочивши на берег древньої Прип’яті, якої не бачив так довго, він набрав повні груди густого лісового повітря. Величезний вовк, піднявши морду до повного місяця, завив радісно і переможно.

     - Вовкулака повернувся, чуєш? – звернулася одна мавка до іншої.

     - Егеж, - озвалася та. – значить, подужав лісовий цар столичного князя.