«Полювання на тура»

      Ще мить тому над прип’ятськими лісами шугала легкотіла липнева ніч, але зненацька сталося щось надзвичайне. І древня зеленава Прип’ять, і ліс, і усе довкола причаїлося в очікуванні дива. Світало. Ще ніколи у житті Ксана не бачила такої надзвичайної краси! Спочатку небо налилося лагідним ніжно-рожевим світлом, потім  оранжевим, і ось, нарешті, вибухнуло червоним.         

      - Максиме, ти тільки поглянь, яка краса! – зашепотіла вражено дівчина.

      - Неймовірно! – озвався чоловік.

     Вони обоє сиділи, причаївшись у високих густих чагарниках на краю широких плавнів.          

      - Як гадаєш, тури прийдуть сьогодні до водопою? – спитала Ксана, лагідно пригортаючись до чоловіка.

       - Хтозна, побачимо.

      Відтоді, як  Ксана звільнила коханого з радіаційного підвалу, вони не розлучалися ні на мить. Доки стара Ведушка відпоювала знетямленого Максима своїм чудодійним зіллям, стривожена дівчина була поряд: допомагала хранительці Прип’яті готувати ліки, змазувала числені Максимові забої цілющими мазями, турботливо поправляла постіль. Саме тоді Ксана збагнула, що в усьому світі не було для неї людини більш значущої за цього вродливого чоловіка з темно-каштановим волоссям над крутим турячим лобом. Над усе на світі дівчині хотілося, аби її коханий швидше розплющив очі. Найперше, що Ксана тоді йому сказала б, були б слова про її кохання. І ось нарешті сталося!

      - Ксано, це ти?

      Виразні карі очі зачудовано і щасливо дивилися на неї.

      - Максиме, це я! – прошепотіла вона сама не своя від радості.

      Він знайшов її руку і гаряче притис до вуст. Тепер Ксана знала: що значить – плакати від щастя. 

      Наступного дня  хворий уже підвівся і почав ходити. Вийшовши надвір з приземкуватої Ведушчиної хатинки Максим з насолодою вдихнув хмілюще лісове повітря. Він жив. Поряд з ним була кохана дівчина , довкола буяв різнобарв’ям чорнобильський ліс, і ніщо не загрожувало їхньому життю. Тож хіба не таким буває справжнє щастя?

      Виявилося, що на березі зеленавої Прип’яті, у затишній Ведушченій хатинці жила ще  рідна Ксанина сестра Квітка. Дівчинка не одразу прийняла Максима. Зіщулившись у закутку біля пузатої глиняної печі, вона сторожко розглядала чоловіка великими зеленавими очима.    

      - Квітка рідко бачить людей, тому і боїться, - пояснила Ксана.

      Та за кілька днів вони вже знайшли спільну мову. Дівчинка навіть дозволила Максимові винести її надвір, у запашне чорнобильське різнотрав’я. Ніби маленьке звірятко, Квітка дивилася на світ, визираючи навсебіч з високої трави. Коли ж Тур поніс її до ріки і дівчинка змогла вмочити тоненьку бліду руку у густу теплу воду, вона засміялася, як малятко, із вдячністю пригорнувшись до чоловіка. 

      - Максиме, Квітка звикає до вас із Ксаною, - зауважила Ведушка якось занепокоєно.

       - Егеж, - посміхнувся Тур. – Та хіба ж це погано?

       - Не знаю, - зітхнула хранителька Прип’яті. – Усе життя я приховувала її од людей, оберігала від їхньої жорстокості. Як воно буде тепер?

       - Тепер Квітка не сама, - весело озвалася Ксана. – Тепер у неї є ми з Максимом.

       - А й справді, пані Ведушко, чого Вам хвилюватися? – подав голос Тур. – Ми з Ксаною нікому не дозволимо кривдити нашу дівчинку!