«Полювання на тура»

      - Ой дітки, якби ж воно так і було. Та у житті стільки крутих поворотів, - продовжувала зітхати Ведушка.

      Нарешті настав день, коли Максим зміг знову повернутися до фотоапарата. Тоді Ксана згадала: треба знімати турів. Так двоє закоханих опинилися у високих чагарниках на краю ночі.

      Уже розвиднилося. Ліс прокинувся остаточно і озивався до Прип’яті пташиним розголоссям, ніби заграючи до давньої подруги. Спокій панував довкола, окрім пташиних щебетів, нічого не було чути. Ксана тихенько зітхнула. Намарно вона, збудивши коханого посеред ночі, притягла його сюди. Очевидячки, тури відчули присутність  людей і вирішили змінити місце водопою. А може, щось інше завадило їм прийти сьогодні на берег зеленавої Прип’яті? Що ж тепер робити? Як іще довести громадськості, що до чорнобильських лісів дійсно повернулися древні тварини – диво, яке люди, можливо, знищать, так і не збагнувши його цінність?

      Зненацька Максим застережливо торкнув дівчину за плече:

      - Поглянь! – прошепотів їй у самісіньке вухо.

      Повернувши голову, Ксана заклякла від подиву і захоплення: двоє велетенських турів ліниво сунуло до води. Широкі дужі спини вилискували на сонці розкішним чорно-брунатним хутром. Одна з тварин була значно меншою за іншу,  з красивими мініатюрними ріжками на гордовитій голові. Роги ж другого тура, великі і закручені навіть викликали деякий острах. То була туряча пара – легка граційна  самка і дужий грізний самець. Тварини підійшли зовсім близько і, зануривши морди у густу зеленаву воду, почали повільно пити. Затамувавши подих, Максим обережно, аби не сполохати звірів, навів на них свій фотоапарат. Ніби відчуваючи, що за ними стежать, туриця підняла голову і сторожко поглянула на кушері. Її супутник зробив те саме, грізно настовбурчивши гострі роги, межи яких велично поблискувала на сонці золотава гривка.

      - От молодці, - схвально шепотів фотограф. – Це те, що треба! Ксано, вони, мовби навмисне, позують нам!

      Дівчина мовчала, захоплено роздивляючись лісових велетнів. Невже маленька квола людина змогла колись знищити таких потужних тварин? Може, недаремно лісові мешканці (мавки, лісовики, повітрулі) стороняться їх, людей, навіть сьогодні? Адже це вони, люди, принесли у світ стільки болю та лиха, змусивши його захищатися у різний спосіб.

Тури ще трохи попили запашної річкової води і поважно пішли геть, залишивши приголомшених людей сидіти у кушерях на березі древньої ріки.

       - Ну як? – спитала заклопотана Ведушка, стрічаючи молодят на порозі.

       - У нас усе вийшло! – радісно повідомила Ксана.

       - Так, світлини вийшли на славу, - підтвердив фотограф, притискаючи до грудей вірного друга.

       - Максиме, завдяки твоїм світлинам увесь світ довідається, що до чорнобильських лісів повернулися дикі тури! – невгавала щаслива дівчина. – Тільки так ми врятуємо цих рідкісних тварин від браконьєрів.

      - Егеж, однак це тільки початок справи, - зауважив чоловік. – Нам ще треба багато чого зробити, аби захистити Прип’ять та чорнобильський ліс від людського недбальства і  жадоби.

      Вони ще довго гомоніли про те, що їм тепер робити із світлинами, турами, рудим лісом. А маленька тендітна Квітка сиділа поруч, уважно слухаючи їхні розмови.

      - До речі, Ксано! – раптом стрепенувся Тур. – Трохи не забув! Я маю для тебе подарунок.

       - Який ще подарунок? – зачудовано посміхнулася дівчина.

       - Незвичайний. Тобі сподобається. Ходімо, тут поряд.

      Узявши кохану за руку, чоловік повів її за собою. Обережно розсунувши кушері, вони вийшли на невеличку галявину.

      - Тільки поглянь, що я знайшов сьогодні на світанку! – посміхнувся Максим.