«Повість про чотири квітки»

“Щось прохолодно сьогодні”, — подумав Анжер, якомога ретельніше запахуючи поли дiлового білого піджака, і подивився на теракотове небо.
Сонце старалося щосили, аби розігнати застиглий жовтуватий серпанок, що закутав Місто. І все ж повітря залишалося в'язко-холодним.
Анжер хвилювався. Зайшовши за рiг найближчого будинку, він встав обличчям до стіни і обережно витягнув із-за пазухи вовняний згорток. Заради остороги постукавши кісточками пальців по старовинній кам'яній кладцi, юнак відігнув край поїденої моллю хустки і вийняв з неї слоїк. Схоже, ніжні дзвiночки з трохи зiм'ятими бузковими чашечками почувалися нормально.
На Анжера впала густа коричнева тінь. Він обернувся. Стіна сусіднього будинку зігнулася і підглядала через його плече.
— Ага, он чим ти займаєшся! — зловiсно вигукнула Стіна і почала ябедничати дзвінким кришталевим голосом: — Повідомляю: випадок недозволених занять. Тисяча п'ята вулиця імені Білого Кардинала, Анжер Бі...
Юнак непомітно витягнув з кишені важку гайку і не обертаючися щосили жбурнув через плече. Стіна тужливо задеренчала, вкрилася павутинням тріщин і змовкла. Анжер швидко сунув згорток за пазуху, і намагаючися не повернутися обличчям до розбитої Стіни, дременув на перпендикулярну вулицю. Хiба мало в гігантському Місті, що простягнулося по всій землі, Анжерiв з прізвищем на “Бі”! Щоправда, Тисяча п'ята вулиця Кардинала єдина... Треба поквапитися.
Тут немов з-під землі виникла Прекрасна Думка, котра явно хизувалася власною красою. Підморгнувши, вона вкрадливо спитала: “Скільки часу знадобиться патрульним для реагування? Пару хвилин, не більше. За дві хвилини можна пробігти майже чотири квартали, але ти не біжи. Це ж не обов'язково, так?” І Прекрасна Думка, горда і цілком задоволена власною кмітливістю, тицьнула пальцем в небо.
Анжер стрибнув у найближчий пiд'їзд і вже за півтори хвилини був на даху. Там він підвівся навшпиньки, зірвав з неба сіру зірочку і подивився крізь неї вниз. Сонце мовби навмисно постаралося заради Анжера, розігнавши на хвилину жовтий серпанок кволими кавовими променями. За чотири квартали по обидва боки від Тисяча п'ятої спостерігалося збудження. Верткі трійки патрульних віддалялися, розширюючи район пошуків. Анжер посміхнувся, сунув зірочку за пазуху ближче до вовняного згортка і спробував прозирнути у жовто-туманну далечінь. Десь там знаходилася церква, до якої йому доведеться уперше йти сьогодні.
Анжер трохи не засумував, але згадавши про патрульних, розвеселився. Телепні! Вважають, що він рвонув прожогом. Та нізащо їм його не впіймати!
Підбадьорений юнак миттю збiг униз по сходах і поспішив далі. Проте він все ж намагався йти не надто швидко, аби ненавмисно не наздогнати патрулі, що успiшно віддалялися. Весь час перебуваючи в райдужному настрої, не помічаючи нічого довкола, Анжер дiстався нарешті до її будинку.
— Піфало! Піфало!
— Пiфало, озирнися!
— Піфало! Піфало! Ти нас не спіймала!
Зграйка докучливих підлітків вилася навколо юродивої. Вічно незадоволені всім на світі стареньки бабусi відганяли молодь, що тiшилася з Піфали, і водночас покрикували їй з нудотною ласкавiстю:
— А тобі чого тут треба? Йди звідси, йди-но! В нас тут весiлля буде.
Юродива сліпо мацала, розпластавшися по стіні будинку і зрідка щось вирипуючи. Крізь драний зелений балахон проглядали водоростеподiбнi клапті зношеного плаття. Анжер нерішуче зупинився. Він завжди трохи побоювався Піфали і всіх чуток, що ходили довкола подібних до неї.
— Проходь. Така твоя дорога.
За спиною Анжера застигла ще одна стара, очевидно, двiрничка. Вона чомусь не ганяла молодь і не спроваджувала Піфалу. Вона мовчки стискала сухими руками величезну чорну мітлу і пильно розглядала юнака з-під насуненого на очі чорного капюшона. Якийсь печерний страх заповз Анжеровi в душу і колючим настом упився в мозок.
Пiфала хрипко скрикнула, відірвалася від стіни і похитуючись пішла до Анжера. Вона гикала від напруги і тягнула тремтячі зморшкуваті пальці до грудей юнака. Туди, де був схований букетик дзвiночків. Анжер відсахнувся і швидко проскочив у двері.
— Чого тобі від парубка треба, Піфало?! — накинулися на юродиву старi бабусi. 
А Анжер вже завмер перед дверима квартири Лілії...
...Дверi відчиняються. Гортензія стоїть на порозi і з огидою дивиться на ніжні бузкові чашечки квiтiв.
— Що за гербарій ти притягнув?..
...Рiк!!! Цілий рік життя з-за цієї погані змарнований неповоротно! Не враховуючи того, що довелося діставати для них дозволи на ранній шлюб, це ж рік! Ні, більше. Саме життя ледь не пропало. Там, в парку.
Нічого, з Лілією все буде по-іншому. Правильно буде.
Двері насторожено прочинилися.
— Боже, ось i ти! Я просто не знахожу собі міста. Наконєц ти прийшов!
Лілія накреслила у повітрі символічний ромб, страдницьки закотила чорні зірочки очей і кинулася Анжеровi на груди.
— Не треба, Ліліє. Ну, подумай добре, що може зі мною статися?
— Хто його знає. Ти ж невірующий, прости, Боже! — Лілія повторила процедуру ромбування і закочування очей. — А як тебе схапали і виставили до Стовпа? Боже, і то в такий день! Та я би лучче вниз головою із сорому...
У юнака паморочилося в головi від щастя. Як Лілія хвилюється за нього!.. Анжер запечатав її чуттєвi чорні губи таким міцним поцілунком, який тільки може бути в день весілля. Лілія зiщулилася і одразу ж відтанула, безвільно повиснувши у кільці його рук. Анжер посміливішав, провів долонею по її спині і почав потихеньку м'яти важку тканину весільного вбрання. Та ледь поділ сукнi піднявся на три пальці заввишки вiд кісточки, Лілія пірнула униз і відскочила.
— Ти шо, Анжер! А iрорги?.. Окрім того, у нас мало часу. І вообше, пішли в кімнату.