«Повість про чотири квітки»

Він попрямував за нареченою, насолоджуючися прекрасною гнучкою фігуркою. Здавалося, кожна частинка Лілії — і фата, і вміло скручене волосся, і сукня, і черевички — все виткано з блискучого антрацитового пилу, що несподiвано ожив. Згинається, переливається, спалахує... Лілія зачинила двері.
— Ось у цій кімнаті ми посидим. Я помолюсь і коє-шо тобі розкажу.
Анжер стрепенувся. Сюрприз! При єдиному погляді на наречену він мiг забути про все на світі.
— Підійди ближче.
Ставши так, щоб відгородитися спиною від задньої Стіни і (про всяк випадок) також від ікон з Білим Кардиналом, Анжер розгорнув хустину. Букетик дзвiночків перейшов до рук Лілії, зірвана з неба зірочка заблищала на грудях.
— Ось що я тобі приніс. Подобається?
Обличчя Лiлiї почорніло від рум'янця збентеження. Вона явно розгубилася.
— Та... та це... Боже! Це ж противозаконно! — нарешті мовила наречена і благально поглянула на зображення Білого Кардинала в Галереї Роздумів.
— Тобі не подобається, — сумовито сказав Анжер.
— Шо ти, шо ти! Ясно, шо наравиться! — одразу ж замахала руками Лілія. — Просто я перепугалася. Тебе ж точно могли задержати і засудити з цими іграшками. А я? Як тоді буду я?! Головою по землі — і все?..
— Я вважав, що сiренька зірочка дуже пасуватиме до чорної весільної сукнi.
— Звйозд iз неба не можна рвати, любий, — категорично заперечила Лілія, креслячи у повітрі перед чолом канонічний знак упокорювання.
— А дзвiночки такі милі, ніжні, — сказав Анжер і додав шепотом: — Може, останні в Місті...
— Согласно із законом Бога і Білого Кардинала, невiстi траба дарити чорні лілії як символ чистоти і непорочності. Інше не можна. Інше неетичне, як говорять у церкві.
— Ти сама в мене Чорна Лілiя, — у захватi прошепотiв Анжер. — Так що інші лілеї просто в'януть перед тобою. Вони ніщо, ти — все. А квіти красиві, чи не так?
— Ага, красиві, — Лілія кивнула. — Таке буває, коли наколесся хорошенько і дивисся перед собою на світ. І тодi в глазах дєлається такий же точно туман. З такими ось жилками, як на цих твоїх дзвiночках. А хорошенько наколотися, ет-то... М-м-м!..
Наречена солодко примружилася і мотнула головою, та несподівано схаменулася і суворо закінчила:
— Однак зазря нiчого рискувать!
Анжер зітхнув. Лілія вмить пом'якiшала.
— Та нi, мені дуже даже лестить, шо от любимий жених рискує з-за мене жизнью. Скажу спасибі Богу, раз Він допоміг тобі, — Лілія чотири рази по чотири переромбувалася.
— Дякувати гайці, що розколола Стіну.
Лілія впала у феєрверкоподiбний захват.
— Боже, шо за чудесне безумство! Із-за мене коцнули Стінку, подумати тіки! — наречена аж затрусилася від екстазу.
— Він ще і не на таке здатний, — мовив незнайомий голос. 
У дверях завмерла стара двiрничка в чорному плащі. Примружившись, вона розглядала Анжера і Лілію.
— Ви як сюди потрапили... — розпочав здивований юнак, однак Лілія шльопнулася на коліна, покірно схилила голову і прошепотiла:
— Замовкни, це Смерть.
— Так, Смерть, — підтвердила стара і кульгаючи підійшла до Лілії. — Ти вiрно сказала. Ти мене знаєш, а тому віддай передусім квіти й зірочку.
— Це їй! Вона наречена, це їй! — запротестував Анжер. 
Смерть iз жалем подивилася на нього, зітхнула і сказала:
— Якщо ти нічого не розумієш, то мовчи і слухайся. Без квiтiв нареченiй ніяк не можна, вірно. Але вірно й те, що з твоїми подарунками не минути помосту і Ганебного Стовпа.
— Не спорь, нізашо не спорь, — шепнула Лілія Анжеру і одразу ж заворкотiла, покірливо ромбуючися і дуже мило моргаючи чорними віялами вій: — Простiть його, це він нiчо не понiмає, ду... То єсть не знає. Конєшно, конєшно, беріть квіти. Всi, всі беріть. Не хватало, шоб мене ще зпозорили. І звйоздочку туди ж. Настоящi квіти! I де це зараз такі єсть?
— Були, — похмуро процiдив Анжер і відвернувся. 
Не міг він дивитись, як Смерть ніжно пестить чашечки дзвiночків і насолоджується їхнiм ароматом! Для юнака ці квіти, як і досi, лишалися квiтами його Лілії. Анжер міцно примружився і пригадав...
...Гортензія сиділа спиною до нього, нервово насвистуючи “Червоноочку”. Нудьгуюче небо заради розваги посипало Місто то коричнюватим сніжком, то липкими дощовими крапельками.
“Ох, мої ножки”, — пролунав поруч ридаючий голос. Гнучка фігурка в цнотливо-чорнiй сукнi виринула з каламутно-коричневого серпанку.
“Як втомилися бідні мої ноженьки!”
“Сідайте, будь ласка”.
Гортензія з ненавистю поглянула на ту, котрiй Анжер поступився місцем...
Юнака привели до тями слова Смерті:
— Так, цим подарунком ти уславив свою наречену майже до небес. Не знаю, може, в вас і вийде...
— Шо вийде?
Лілія з благоговінням чекала відповіді. Здавалося, численні лики Білого Кардинала на іконах також жадібно ловили миттєвості неприємної тиші, поки Смерть перебирала бузкові чашечки сірими висушеними пальцями.
У вухах Анжера знов зазвучали спогади: “Ах, то ти їй місцем поступився?! Тож цілуйся тут з нею!..” — “Я слухала запис послєдньої проповіді Кардинала. Три години на ногах... Боже, чому Ти не внушив мені, шо в церкву не можна надівати високі каблуки?!” І — дрiбне цокотiння кроків Гортензії десь за розлогою стіною туману, а потім її огидний слізливий крик: “Рік! Кращий рік життя — на тебе, недоумок! Чом я така нещаслива? Можеш хоч одружуватися з цією, хоч не одружуватися, а я з тобою розлучаюся!” І останній ножевий зойк: “Розлуча-а-аю-ся-а-а-а!!!” Здається, більше вони не зустрічалися...
— Передусім отримай квіти, — спроквола мовила Смерть, подаючи нареченiй традиційний букет iз семи штучних чорних лілей. Лілія почала щодуху ромбуватися, белькочучи слова подяки і стріляючи очима на зображення Кардинала Вдячного.
— А тобі буде оце.
Ніж Долі хижо виблискував холодною блакиттю сталі. Лезо було мовби вимазане блакитною кров'ю.
Анжер відсахнувся і завмер у протиприродній позі...