«Повість про чотири квітки»

З-за дверей долинали уривки фраз: “Зовсім-зовсім? Жодного разу?..” — “Ірорги...” — “Ти ж не знаєш...” — “Священно”. — “А якщо і один раз...” — “Момент”. — “Чому?..” — “І все...” — “Скільки знаю...” — “Не вiдєла...” — “Сама...” — “Та ти шо! Ірорги...” — “Не повірю!” — “Боже!” — “Навіщо?”
Після тривалої паузи Лілія досить голосно сказала: “Я буду молиться за нас Богу і Білому Кардиналу. Вони будуть нас берегти”. Роза презирливо пирхнула. Лілія уперто повторила: “Буду!” Цього разу її голос пролунав набагато ближче до дверей, як здалося Анжеру. Він поспішно відскочив убік і вже не наважився підслуховувати далi до самого кінця розмови.
Нарешті двері розчинилися, і подруги повернулися до кімнати трохи незадоволені одна одною. Принаймні, Ліліни очi посiрiли, що траплялося з нею у хвилини нападу ледве стриманого гніву. І переромбувалася вона перед зображенням Кардинала Гнівного.
— Я піду надягну капелюшка, — повідомила наречена буденним тоном, але одразу ж суворо додала:
— Роза, гляди в мене! — і чотирикратним ритуальним рухом пальця погрозила їй.
— Хiба ж ми не подруги, — презирливо процiдила Роза. 
Анжер не зовсім зрозумів, що саме вона хотіла цим сказати. Чи: “Ми подруги, тому не бійся”. Або: “Ми подруги, хіба ти не поділишся?!”
Щоб якось зам'яти незручність ситуації, Анжер устав навпроти однієї з ікон і почав уважно вивчати її. Ікона зображувала момент благочестивого просвiтлiння Білого Кардинала. Щасливе обличчя старого не захмарювалося жодним натяком на тінь страждання. Ледь підведене тіло і простягнута вгору рука випромінювали нетерпляче очікування. Величезна колiноуклонена фігура Золотого Бога, котрий щойно зійшов з величезного ромба, обережно підтримувала сріблясто-сиву голову, золота десниця випромiнювала хвилі благодаті. Божественні губи зворушливо усміхалися, очі сяяли.
Чим сильніше Анжер відчував на потилиці шиплячі краплі бузкового погляду Рози, тим настирливіше розглядав ікону. Він навіть спробував уявити себе на місці Білого Кардинала. Але тут юнаковi пригадалося все, що він чув про iроргiв, нібито випущених у свiт Золотим Богом. Не можна не визнати (бодай перед самим собою), що Кардинал або цiлковитий дурень, або безнадійний духовний слiпець, або... Анжер зітхнув. Невже ікона бреше? А Лілія всьому вірить...
— Чого зітхаєш, кастрате?
Роза повільно наближалася. Заклично колисалися обтягнуті наймоднішою спідницею стегна. Щоправда, ніжки нахабу підвели: кривуватi. І загалом...
— А чом ви вважаєте мене кастратом? — якомога ввічливіше спитав Анжер. — Я б у такому випадку не одружувався.
Більш за все йому хотілося викинути Розу у вікно. У крайньому разi, спустити зi схiдців. Так брутально й цинічно розпочинати розмову... Занадто, це вже занадто! Але Анжер не вмів лаятися. Не вмів поводитися відповідним чином iз дівчатами подібного гатунку. Навіть проти Гортензії він і пальцем ворухнути не міг. А вже улюблена подружка його Лілії...
— Перша дружина тебе кинула, тому й кастрат.
— Хто вам сказав?
— Вона ж і сказала.
— Ви знаєте Гортензію? — здивувався юнак. — Звідки?
— Несуттєво. Гортензія стала однією з наших.
— З яких це “наших”? — нашорошився Анжер.
— Несуттєво. Я знаю, що вона тебе кинула. Ми її якось застукали з... 
Роза жадібно проковтнула слину. Анжер уважно придивився до Ліліної подруги. Iззовнi ніякої прозорості непомітно. А якщо вона все ж iрорг?..
— І твоя колишня дружина про тебе не дуже-то, знаєш, — Роза кинула на Анжера трiумфуючий погляд і додала: — А по Лілії непомітно, щоб ви чимось вартiсним займалися.
— А iрорги? — з найневиннiшим виглядом спитав Анжер.
— Казки все це, — презирливо кинула Роза і заходилася пiддражнювати юнака, легенько торкаючись його руки своїми грудьми: — Не розумію, чом ти досі не покористувався жодною Ліліною принадою?
Стіни огидно захихикали. Анжеру дуже захотілося, щоб Роза провалилася крізь підлогу.
— Ви дозволяєте собi вульгарності...
— Ти вважаєш, твоя Лілія така вже недоторка? Та чи знаєш ти, скільки соломинок поринало в її скляночку?! Скільки соломинок вона...
— Мене це не цікавить, — процiдив крізь зуби Анжер. 
Він втупився у кут. За спиною Рози безмовно і безшумно розгортала свої кільця і розминала лапи Тиша. Стільки часу не показувалася...
Раптовий спогад змусив Анжера спохмурніти.
...Чашка каламутної обпiкаючої рідини в центрі голого стола. Відчайдушний крик душі: “Хто ти?!”
“Я? Я — твої дитячі Страхiття, взяті разом і зрощені в одне ціле. Я — найгірший з милого сімейства кошмарів. Пам'ятаєш, Чорна Людина так само безшумно перевалювалася через підвіконня. А Чорне Провалля так само широко роззявляло пащу, як Я...”
Голос вкрадливо-огидний, як і сама зовнiшнiсть Тиші.
“Ти самотнiй. Самотнiй назавжди. Ніколи не вставиш ти нікого у свою душу. Я буду приповзати постійно. Доки не переможу тебе”.
“Я не збираюся вічно...”
“Гортензія?”
“Так. Вона буде поруч. Буде завжди”.
Сухе ламке завивання Тиші стрясає його тісний маленький світ.
“Хочеш, відкрию таємницю? Анжере, ти горіховий дурень. Тебе так само важко розколоти, як горiхову шкаралупку. Внутрiшнiй ти гірший вiд цієї чашки, тому що в чашці зверху діра, а доки дівчина тебе розколе, то подряпає свої ніжні ручки до крові. Тут не обійтися менш ніж трьома спробами”.
“Я кохаю Гортензію!”
“А чи вона тебе кохає?”
“Так”.
“Нiколи не відповідай замiсть іншого. Краще поглянь на мій хвіст. Що там написано?”
“Брехня!”
“У перший раз ви зненавидітиме один одного”.
“Брехня!”
“Удруге вона сама...”
“Брехня! Брехня, брехня, брехня! Бре-е-е-ех-ня-а-а-а!!!"
“А чи доживеш ти до третього разу, наразi невідомо”...
Анжер дрібно тремтів. Роза вкрадливо нашептувала пiдступнi слова:
— Навіщо баритися? Увірвися до Лілії просто зараз. Примусь її! Ось побачиш, як вона зрадiє.