«Повість про чотири квітки»

...“Добре, пішла, до... пішла. Я тіко захтіла розказати про церкву...” — “Я не слухатиму”. — “Чому?” — “Піду повішуся. В мене за пазухою мотузка. Я хотів востаннє з'ясувати з нею стосунки. Але не вийшло. Самі бачили”.
Чорні зірочки Ліліних очей. І її екстатичний, з придихом голос.
“Боже, якії чуйства! Як це захватує, заражає! Дай погледiти в твої глаза”. — “Навіщо? Може, ви iр... Пробачте... Ви, часом, не iрорг?” — “Ні, ти шо! Але Білий Кардинал говорив, шо вішаються одні тiко синьоглазiї”. — “Нісенітниця”. — “А чого ж ти вішаєсся?” — “Гортензія пішла. Не можу бути самотнiм. Божеволію, коли думаю про Тишу, що чатує на мене. І про те, що коїться в Місті”.
Спалах чорного полум'я в її очах.
“Гортензія була в мене чимось на кшталт хатнього дракончика. Він боляче кусався, вивергав вогонь, але він... тобто вона була поруч”. — “А тепер в те' нікого рядом нема? Нещасний...”
Рука Лілії ледь торкається його волосся. Як давно... Ні, Гортензія не пестила його так утiшно й ніжно.
“Я не дам тобі вмерти”.
Хижі пики одна за одною виринають з туману, готуючись будь-якої секунди кинутися на парочку.
“Що ви! Не занапащуйте себе заради мене! Не треба!..” — “Я й не собiраюся. Та я не дам тобі вмерти! Ми поженимося, і ці ублюдки не тронуть нас. А я давно мєчтаю про такого мужчину. Може буть, ти правда нєдотьопа... Ні, вона бреше, ця твоя Гортензія. А тобі я не дам вмерти. Ми поженимося, і Бог не оддасть нас iроргам. І щас не дам тобі вішатися...”
Скляний цилiндрик падає в коричневу калюжу і розбивається.
“Шприц?! Ти...” — “Да-а, це прекрасно. Це розв'язує язика, і він начинає молоть чепухню сам собою. А тобі я не дам умерти. Як хороше в голові. Туман. Не дам умерти”...
— Анжеру нiззя довіряти Ніж, — пробелькотала наречена і одразу ж вихопила його з рук Смерті. — Я візьму твiй подарок.
— Ліліє, навіщо? — здивувався Анжер.
— Ти мені не подобаєшся, — повідомив Ніж і хижо виблиснув на юнака блакитною гостротою леза.
— Нічо ти не понiмаєш. Я і мєчтать не могла про подарок Смерті. Це священна і дуже цінна штукенцiя.
Наречена низько кланялася. Посилено ромбуючись і виконуючи ряд складних рухів, сховала Ніж на грудях. Смерть, котра смакувала цю сцену, сухо захихикала і прошепотiла:
— Що ж, бери ти. Може, так і вiрнiше, хтозна. Недарма ж це Ніж Долі!
— Бери, бери. Ти мені подобаєшся, — погодився Ніж.
Двері за Смертю безшумно зачинилися, і сухе хихикання (немов мітлою по гравію) стихло в надрах пiд'їзду.
— Ото найшла кому Ножа давати, — одразу ж заговорила Лілія. — Ще два місяці як повіситися хтів, а тут — на, держи! Ріжся на здоров'я! Ось я — дiло друге. Не топлюся, не вішаюся, не ріжуся...
— Колешся.
Анжер ніжно обійняв наречену і поцілував у те місце, де шия плавно переходила в смугляве плече.
— Це зовсім друге дiло! Колотися — м-м-м!.. Рай на землі! Білий Кардинал благословляв тих, хто коловся. Він і сам тойо... У церкві є статуя, де Золотий Бог дає Кардиналу шприц.
Лілія чотири рази по чотири обмахнулася ромбом, повернулася до нареченого і урочисто прорекла:
— Чому ти не віриш, прости, Боже?! Я от нікогда так не балдєла, як од хорошого укола або од запису проповіді Білого Кардинала! Це так здорово!
— Я від тебе... — Анжер посміхнувся і вичавив iз себе незвичне слово: — Балдєю.
Зірочки Ліліних очей знов спалахнули, як тоді на лаві під липким дощем. Наречена повільно підняла до його очей ромбоподібну натільну ікону із зображенням Кардинала.
— Сьодні ти попадеш у церкву, сам все увiдiш і почуєш. Я помолюся за тебе...
— Як завжди неповторна, — констатував голос iз порога.
— А ти як завше кривонога! — весело закричала Лілія і кинулася назустріч тій, що увійшла. — Роза, як хороше, шо ти забіжала до мене.
Анжер iз прикрiстю роздивлявся на Ліліну подругу. Йому якось відразу не сподобалися огидні манери Рози, її навмисна розхлюстанiсть, неприродний яскравий рот і те, що вона довго (навіть, мабуть, занадто довго) цілувала Лілію.
— Анжер, знайомся: цю старуху звать Розою. Моя лучча подруга. Яка десь шлялася цілих три місяці, нєгодяйка! — Лілія звучно шльопнула Розу по підстаканнику і довірливо повідомила:
— Ми вмєстє колоться начали. Ми... ції... кроваві брати.
— Кровні сестри, — уточнила Роза і тикнувши в Анжера фіолетовим нігтем, спитала: — А він... нічого? Ти так говориш щодо “колотися”...
— Ти шо, старуха! — обурилася Лілія. — Він все в курсі дiла. Даже вiдєв. Вiдєв, Анжер?
— Так, звiсно, — Анжер поморщився.
— Ну і щастить же тобі. Оце так парубок!
Роза із здивуванням і заздрістю подивилася на Анжера.
— Шо ти знаєш?! Ми заро iдьом женитися, — гордовито повідомила Лілія.
— Одружуватися?!
У бузкових очах Рози запалахкотіла така жадоба, що Анжер мимоволi відступив на пару кроків.
— Да, старуха! Оддаю я свою руку, як говорять в церкві. А ти пойдьош з нами. Будеш моєю подружкою.
— Одружуватися, одружуватися, — гарячково бурмотіла Роза, раз-у-раз покусуючи губи і розмiрковуючи про щось своє. Нарешті вона прошепотiла Лілії на вухо декілька слів і голосно звернулася до Анжера: — Ти вибач. Ми вийдемо на пару хвилин.
— Дві старухи посплетничають, — додала Лілія, овіявши нареченого полум'яно-чорним поглядом і переромбувавшися на ікону Кардинала Таємничого.
Залишившись на самоті, Анжер трохи походив по кiмнатi, потерся скронею об Стіну, але так нічого і не вигадав. Він спробував розглядати ікони, та Білий Кардинал також неначе здивувався. З кожною хвилиною подруга Лілії не подобалася Анжеру все більше.
— Мучишся? — єхидно спитала Стіна.
Анжер крадькома поглянув на неї і підкрався навшпиньки до дверей. Звiсно, підслуховувати недобре, але дуже вже не подобалася йому Роза. Кардинал Осуджуючий з обуренням спостерiгав за юнаком з iкони.