«Повість про чотири квітки»

Анжер позадкував. Тиша змiїлася навколо правої ноги Рози.
— Ось, я приповзла і готова проковтнути тебе, Анжере.
Роза колюче вискнула і вiдстрибнула назад, ударившися об Стіну. Ікони із зображеннями Білого Кардинала посипалися на підлогу.
— Ей, чи не можна полегше? — запротестувала Стіна.
— Iконопад, — пiдпустила шпильку Тиша, обвиваючи ноги Анжера.
— Терпіти не можу черв'яків, — Роза гидливо скривилася.
— Отже, давайте так, — Анжер ущипнув Тишу, яка надто посміливішала. Тиша послабила удав’ячi кільця. Анжер наблизився до гостi. — Або ви припиняєте вивергати вульгарності, або я не знаю, що зроблю...
У дверях застигла Лілія в повному весільному вбранні. Величезний чорний капелюх у стилі “ретро-конверт” кидав таємничу тінь на обличчя нареченої, водночас підкреслюючи чорнозоряний блиск очей.
— Роза, я тебе як просила... Боже, шо це з моїми іконами?!
Гостя випустила в Анжера розряд ненависті, немовби кажучи: “Гаразд, один — нуль на твою користь, але я з тобою ще порахуюся”. Презирливо вихляючи підстаканником, почала збирати ікони, що попадали. Повільно ромбуючися, Лілія підійшла до неї, щоб розташувати зображення Білого Кардинала у відомому їй одній порядку. Тиша вiдповзла у свій куток і загрозливо причаїлася, пообіцявши наостаннє: “Нічого, тут зачекаю”. Анжер оцiнював невидиму перешкоду, що постала між двома подругами.
Квартиру полишили тихо. Лілія шепотіла молитви, прохаючи в Білого Кардинала вибачення за вчинений Розою iконопад, і машинально погладжувала штучнi квiтки подарованого Смертю букета.
Ледь вони вийшли на яскраво-кавову від сонячного світла вулицю, як з натовпу стареньких бабусь пролунав гучний крик. Лілія обернулася в той бiк і у захватi пробелькотала:
— Боже, шо за честь! Сама Піфала.
Юродива щодуху шкандибала до них. Салатовi губи трусилися від напруги, з куточків рота стікала схожа на твань слина. Зморщені зелені очі вирячилися. Анжер здригнувся.
— Сте-е-е-е-е, сте-е-е-е-е, — рипіла Піфала. 
Наречена розкрила невелику поясну сумочку і витягла звідти пляшечку зеленки.
— Це тобі, Піфала. Держи по щедрості моїй, Бога і Кардинала. Помолися за мене Богу, Піфала. Він слишить краще молитви всяких придуркiв, як от ти.
Анжер злякався, що юродива розлютиться від образи на “придуркiв”. Однак та захопилася тим, що розглядала проти світла подарунок.
— Та-а-а-ак, я-а-а люби-и-и-ила зеле-е-е-ене-е-е, — зарипіла Піфала і одразу захиталася, немов напiвзруйнований сарайчик під ударами вітру.
— Я вихожу заміж, Піфала.
Пляшечка зеленки розлетілася від удару об землю. Юродива впала на коліна і заходилася вимакувати потворним обличчям зелену калюжку. Нарешті вона вирипiла:
— Ти-и-и... Ти-и-и... Не-е-ебе-е-ез-пе-е-е-ка-а-а... Сте-е-е-е... Сте-е-е-е... режи-и-ися-а-а!
— Кого берегтися? — Лілія переромбувалася.
— А-а-а-а Ро-о-о-о... Ро-о-о-о, — рипіла юродива, широко роззявляючи рота.
— Іроргiв? — наречена вимовила це слово якомога чіткіше.
— Та-а-а-ак, та-а-а-ак, — рипіла Піфала, шалено поводячи зморщеними очима.
— Я і так знаю, шо iрорги опаснi, — невдоволено сказала Лілія. — Але хто вони? Де?
— Ро-о-о-о, Ро-о-о-о, — настирливо рипіла Піфала.
— Дурна твоя юродива, — зневажливо кинула Роза. 
Від Анжера не вкрилася найлегша тінь боязні в бузкових очах Ліліної подруги.
Нареченiй набридло чекати відповіді. Благочестиво подивившись на небо (при цьому сонячні промені дуже вигідно освітлювали її величезні вії), Лілія сказала:
— Ми спiшимо в церкву, Піфала. Як хочеш, то пішли з нами. А як вернемося, я винесу тобі ще зеленки.
Немов по команді, на вулиці Міста поповзли нові хвилі жовтавого туману. Юродива затiпалася і почала вирипувати щось вже геть незрозуміле. Лілія кивнула, і невелика процесія рушила в путь.
Попереду крокувала Роза, викидаючи далеко уперед ноги, немов бравий гренадер. Широкими жестами вона кидала перехожим реали, донги і пенси, а також несла орекламу — квадрат чорної з вилиском тканини, на одному боцi якого зворушливо вишкiрився ікластою пащею Золотий Бог, а на іншому урочисто ромбувався Кардинал Тріумфуючий. Далі йшли наречений з нареченою, а за ними дерев'яною ходою пленталася Піфала, все ще вирипуючи:
— Сте-е-е... Сте-е-е... Сте-е-ере-е-е... Ро-о-о... Ро-о-о...
— Дивна свадьба, — тихесенько міркувала Лілія. — Веде невiряча подружка (пробач, Боже!) і жених невiрячий. І тут же я і ще Піфала. Дивно, шо ця придуркувата приповзла. Вона обично тягає по всьому Місту своє зелене лахміття і ні до кого...
— Та прожени ти її, — кинула через плече Роза. 
Від переляку Лілія спотикнулася, і посилено ромбуючись, зашепотiла:
— Ти шо, Роза? З ума зiйшла, чи шо?! Вона ж свята! Юродивих проганять не можна, про них треба заботитися і любить. До них сам Білий Кардинал замiчає, отак!.. Це ти од того, шо не віриш.
Роза знизала плечима. Лілія заговорила голосніше:
— І чом ви не вірите? Помню, прийшла я в церкву в перший раз. Тоді ще не тая церква була, шо тепер, це тепер нова. А тоді — пiдвалина, де вода до колін хлюпає. Я й не знала, шо то церква. Я тоді сильно накололася і чи то наревiтися хотілось, чи то хлопця якогось вела з собою, бо нам десь тойо... Вобшем, надо було, о! Вообше, не помню. Але як увiдiла я Білого Кардинала і так в нього втрiскалася, шо про хлопця свого зразу забула, о! Він на цього схожий... на як його?!
— На Бандальмахара Дукса, — з несподіваною уїдливістю сказала Роза, кидаючи собі під ноги цілу жменю боливарiв.
— Правда? Ти тоже замітила? — пожвавiшала Лілія. — Оце як зкопитiвся він, так нічого i в Стінах стало дивитися. А Кардинал — о, то шось такеє! Такий же лапусик, як Дукс, тілько старий.
— І ти б так і видерлася до нього на соломинку, — пожартувала Роза і брутально зареготала.
— Фу, яка ти пошлая... — Лілія збентеженно прикрила очка і чотири рази по чотири переромбувалася.