«Повість про чотири квітки»

— Були й інші, — стара вказала кістлявим пальцем на пояса Скам'янілих і Задеревенілих, які оточували площу. — Але один з них недостатньо кохав іншого. Або не кохав зовсім. Лише до кінця розділене кохання до кінця сильне й непереможне.
— Я чув про Рудого і Руду-з-Пацюком, — підозріло сказав Честав. 
Смерть зітхнула.
— На жаль, вони віддали себе не один одному, а пісні.
— І що ж буде далі?
Iриска притислася спиною до Честава, охопивши голову руками і трохи погойдуючись.
— Ми утрьох відродимо землю.
Юнак і дівчина недовірливо подивилися на Смерть. Але стара не жартувала.
— Відверто кажучи, ви залишилися останніми, хто здатен був перемогти iроргiв. Але це лише початок вічного шляху. Я, Смерть, кажу вам:
Одного разу ви померли, а двічі не вмирають. Вас не існує для життя, але я, Смерть, відродила вас одне для одного. Віднині ви — Вічні Коханці.
Ходiть землею. Блукайте де й скільки забажається. Цілуйтеся скільки завгодно. Ніхто вас не побачить, жодна людина, тому що ви — лише одне для одного.
Подивіться на свої ноги. В кожного є ранка, що не загоюється. І де б не пройшли ви, туди впаде ваша душа з кров'ю, і наситить землю, і відродить її. А я попрацюю віничком. Сміття ж бо он скільки!
Смерть озирнула задоволеним поглядом сірі оболонки, що лежали всюди.
— Але... але я не хочу, щоб Iриска стiкла кров'ю! — скрикнув обурений Честав, намагаючись затиснути губами ранку на нозі дівчини.
— Утретє питаю: хто здатен випити вас? Землі це також не під силу.
Стара явно насолоджувалася розгубленiстю парочки.
— Але чому кров?
— Кров — це життя. За життя землі треба заплатити чимось рівноцінним, тобто життям. Наприклад, своїм. А з вашою кров'ю разом ллється ваша невичерпна закохана душа.
— Але я не хочу! Я боюся. Я слабка.
Iриска забралася до Честава на руки і згорнулася там руденьким кошеням, сховавши обличчя в юнака на грудях.
— Невже ти залишиш землю в мертвому панцирi розвалини Міста? — Смерть пильно подивилася на дівчину. — Не вірю. Врахуйте, я навіть не прошу вас вибирати. Я давно вибрала за вас. І ви давно вибрали самі за себе, коли покохали. Дивiться! І ваша кров теж вибрала...
З місця, на котрому нещодавно вони лежали мертві і де зник порох, що лишився від Золотого Бога, виросли могутні лози дикого винограду і пагони хмелю завтовшки в руку. З небаченою стрімкістю чіпляючися вусиками і випускаючи все нові пагони, рослини обплітали кам'яне громаддя церкви. Пагони напружувалися, намагаючися розтрощити цю похмуру споруду. Вже сипалися вниз дрібні камінчики й штукатурка. Одна з ліз розiдрала на лахмiття солодкувате зображення Кардинала Задоволеного на фасадi.
— От які сили народжує в землі любляча душа, утворена з двох!
— Так ти кажеш, треба наситити нашою кров'ю всю землю?
Здається, вони таки зважилися. Юнак таємничо підморгнув Iрисцi.
— Це ми миттю, — дівчина одразу вклала свою руку в руку Честава.
І вони побігли. Мертва земля розмотувала їм під ноги запорошенi руїни Міста і нагромадження безбарвних оболонок iроргiв. Люди виходити не наважувалися. Якщо й залишилися живі, котрi не ризикнули пройти iризацiю, то вони поховалися у глибокі нори, знайти які було дуже непросто. Честав і Iриска удосталь тiшилися з їхнього боягузтва та й бігли все далі і далі.
Зрідка вони зустрічали Смерть. Стара змітала на купи порожнi оболонки iроргiв або відтирала якогось Обвугленого, Задеревенілого або Страченого Золотом прутиками мітли, немов мочалкою. Угледівши Вічних Коханців, вона привітно махала кістлявою рукою й тільки дивувалася легковажнiй поведiнцi двох закоханих бешкетникiв.
Проте наситити землю “миттю” не вдалося. Принаймні, коли захекана парочка зупинилася біля Смерті, котра дбайливо розтирала якогось юродивого, в Честава пробилися невеличка руда борідка й вусики, а на Iрисчини плечі спадали пишні хвилі вогненно-рудого волосся.
— Ну от, — видихнув юнак.
— Ми впоралися, — додала дівчина.
Смерть надiслала їм глузливий погляд сухих запалих очей.
— Діти! Хіба не сказала я, що термін вам — вічність?
— Але ми... — спробував заперечити Честав.
— ...Тiльки ускладнили собі життя, — перервала стара. — Біг поспішний. Краплі крові падали нерівномірно. Дивiться: навкруги, як і досi, мертві руїни, розколоті крихітними квітучими острівцями. Острівці — це ті місця, куди потрапила кров. Бродіть же тепер від острівця до острівця і з'єднуйте їх! І ніколи віднині не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi, багато разiв! Але тим пишніше зацвітуть ті місця. Отак.
Вічні Коханці довго мовчали, спостерігаючи за дивною роботою Смерті, що дарує життя.
— Що, цікаво? — прорипiла стара. — І звiсно ж, незвичайно для вас. Але кому вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою до iроргiв? Мені, тільки мені. Сказати чесно, так ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя вічна робота. І я не скаржуся. Недоречно скаржитися й вам.
Смерть примружилася, подивилася на небо і продовжувала:
— Погляньте-но! Душа ваша випаровується й очищує небесну височінь.
І дiйсно. Гаряче золоте сонце нерухомо застигло в лазурнiй височинi. Павутинні мережива сніжно-білих пiр’їстих хмарин витяглися шлейфом до самого небокраю.
— Це справжнє небо. Уперше за стільки років!
Честав обійняв Iриску за талію, вона його за плечі. Вічні Коханці мали трохи постояти на самому початку Вічного Шляху.
— Вже йдете? — м'яко поцікавилася Смерть.
— Розпочнемо он з тих острівців, — кивнув головою Честав.
— І нічого не просите?
Юнак і дівчина розгублено подивилися на стару.
— Я для нього, він для мене. Чого ж iще? — здивувалася Iриска. 
Смерть розсміялася беззубим сміхом.