«Повість про чотири квітки»

Iриска сказала це якомога байдужiше. Її руки повільно ковзнули до вузла на боцi. Часто-часто дихаючи і вкриваючись плямами горохового рум'янця від усвiдомлення того, що уперше добровільно роздягається перед чоловіком, дівчина зняла стегнову пов'язку і простягла її Честаву зі словами:
— Ось. Тобі потрібніше. Якщо тобі не огидно, звiсно. Я ж носила її... просто на... скляночцi...
Руді очі Честава зробилися божевільними. Повільно взяв він простягнуту пов'язку, зарився в неї обличчям і сидів так декілька хвилин. Нарешті проковтнув застряглу в горлі грудку i прохрипiв:
— Дякую, Iриско. Я цього ніколи не забуду, скільки б не залишилося жити.
Поки Честав обмотував тканиною голову, дівчина напрочуд ясно уявила план порятунку. Не дивлячись на Честава і ледь стримуючи власне бажання торкнутися його тіла своїм, Iриска коротко сказала:
— Пішли.
— Куди? — голос юнака був м'яким і сумним.
— Не знаю. Далеко-далеко звідси. Підемо повільно. Навіщо поспішати? Ми тікали, але бігти не треба. Треба йти спокійно.
— Ну, якщо...
Честав знов послав дівчині загадковий погляд з-пiд зімкнених рудих вій. Проте цього разу Iриска не зніяковіла. Вона мовчки стояла і чекала покори. Хiба що легке здригання губ видавало внутрішнє напруження, та руді мигдалини очей затуманилися.
— Ну що ж, підемо,— погодився нарешті Честав. — Я зробив з Ножем Долі те, що ти хотіла...
— Ну й дурень, — вставив Ніж. — Якщо тепер навіть попросиш, нiзащо не вийду iз стіни.
— ...I тепер командувати тобі.
Юнак ретельно витер кінцем пов'язки брудний піт і всохлу буру кров з обличчя, обтрусився, поправив неіснуючі комірець та краватку і голосно сказав:
— Отже, двоє добре знайомих молодих людей вийшли з новенького (просто з голочки!) будиночка в спекотну золоту днинку, щоб поблукати в тиші мiських вуличок.
— І послухати щебетання пташок, — додала Iриска.
— Обов'язково. Що ж до костюмів...
— Тобі дуже пасує, — поспішно вставила Iриска.
— І тобі теж. Адам і Єва.
— Хто-хто?
— На прогулянці розповім.
— Пара схибнутих, — презирливо буркнув Ніж Долі, що стирчав у стіні. 
Не звертаючи на нього найменшої уваги, Честав елегантно виставив лікоть. Iриска взяла його під руку, і вони неквапом пішли свiт за очi. Честав невпинно просторікував про якісь дрібниці, помахував вільною рукою і прохав Iриску звернути увагу “он на ту мальовничу купу каменів” або “на той шматок скла, який віддзеркалює таких прегарних сонячних зайчикiв”. Подеколи він стискав пальцями босої ноги камінчик і кидав якнайдалі, що вносило певну дисгармонію в цей фарс. Iриска ж все міцніше обіймала руку юнака і мовби випадково то торкалася його плеча щокою, то зачіпала ногу стегном.
— А як лоскоче ніздрі прекрасний золотий порох! — патякав Честав, коли Iриска прошепотiла:
— Праворуч iрорги. Патруль. Першою говоритиму я. Підiгруватимеш на ходу.
— Ці найдрібніші порошинки танцюють у повітрі, мов люди в житті, — незворушно продовжував юнак.
— Ей, ви! Стійте.
Навіть якби не багаті Паски Відмінності, що вказували на досить високий ранг патрульних, хижий вогник в очах безпомилково виказував iроргiв.
— Куди йдемо? — підозріло спитав Старший.
— Куди треба, — спокійно сказала Iриска.
— А чому голі? Чому твій приятель такий пом'ятий?
— Так треба.
— Все “треба” і “треба”. А кому треба?
— Всім.
Нахабний тон Iриски почав дратувати iроргiв. Честав поспішив втрутитися в розмову.
— Послухайте, невже незрозуміло? Ну самі поміркуйте, куди можуть прямувати Містом одягнені подібно до нас юнак і дівчина, ні від кого не ховаючися?
Старший одразу ж перехопив ініціативу в розмові:
— На Церковну площу. На iризацiю.
— Саме туди ми і прямуємо, — абсолютно незворушно підтвердив Честав.
Iрорги звичайно ж не вірили жодному їхньому слову. Iриска не витримала і спробувала виправити ситуацiю:
— Ні, але ми...
— Не слухайте цю недоумкувату, — Честав з поблажливою прихильністю подивився на Iриску. Дівчина випрямилася, мов струна, і вкрилася гороховими плямами рум'янця образи. Слова застрягли в горлянці. Юнак презирливо прицмокнув і сказав: — Ну кого, кого цікавить особлива думка Білого Кардинала? Я тебе не розумію!
Честав потроху розлючувався, Iриска також.
— Ей, що за нiсенiтницю ти верзеш?
Старший свердлив Честава гнівним поглядом.
— Нісенітниця? Що-о-о?! Тиждень тому Кардинал особисто благословив нас. Ми здійснили невеличке паломництво Містом і сьогодні жертвуємо себе Золотому Боговi й Кардиналові.
— То це ви, — патрульні здивовано розглядали парочку. 
Iриска спробувала заспокоїтися, і все ще тремтячи від образи, сказала:
— Так, саме ми. А хіба вас це цікавить?
— Звичайно. Ми навіть проводимо вас.
Старший низько вклонився, ритуально змахнувши Паском. Честав коротко кивнув у відповідь і повів Iриску далі. Патруль слідував за ними крокiв за десять.
Юнак продовжував грати комедію, теревенячи про руїни. Iриска стріляла в нього відчайдушними поглядами. Честав не реагував. Довелося плентатися поруч з ним. Найнеприємнiша Думка про iризацiю рипіла піском на зубах.
— Ти втомилася. Нічого, йти вже недалеко. Тільки не висни на руці, пухлина болить, — байдуже кинув Честав і дещо навіть грубувато трусонув дівчину.
У проламі стіни застигла Смерть.
— Пiшли геть.
Стара пильно розглядала Честава й Iриску. (Дівчині навіть здалося, що Смерть рахує пори на шкірі її тіла.) Проте iрорги чудово зрозуміли, що пропозиція забратися стосується саме них.
— Ми не можемо. Ми зобов’язанi проконвоювати їх, — запротестував Старший. 
Смерть коротко повторила:
— Геть.
Патрульні презирливо махнули Пасками і зникли. Стара повільно наблизилася до парочки. Найлегше шелестiння чорного плаща діяло Iрисцi на нерви. Вона інстинктивно уткнулася Честаву в бік.