В Iриски похололо у грудях. Ноги зробилися ватяними. Виходить, юнак, як і раніше, в небезпеці. Вона ж якраз і намагалася розшукати Честава для того, щоб попередити... Ні, він і сам знає. Тоді допомогти! А як? Будь-як. Тільки б опинитися поруч...
Думки повалилися на землю від реготу, але одразу ж з новою силою полинули на дівчину.
“Ви опинилися поруч, а який сенс? Ти сама ж прогнала Честава, сама заборонила йому одягти вбрання вбитого”.
“Обіцяла зненавидіти того, хто врятував тебе. Як і чим він закриє тепер власне тавро?”
“А чи не здається тобі, Iриско, що він якось дуже вже вчасно з'явився на допомогу?”
“Стежив він за тобою, он воно що!”
“Стежив! Підглядав!”
“Пригадай його погляд. Честав хоче злягтися з тобою. А iрорги не забаряться. Біжи геть від нього!”
“А чи не здається тобі, що Честав убив того юнака з ревнощів? Він сам хоче пiрнути в твою чашечку, і нікому іншому...”
Немов підкинена вибухом, Iриска побiгла, голосно викрикуючи ім'я Честава. Злi Думки мчали позаду і продовжували дратувати дівчину. Лише одна Світла обігнала її і ледь чутно шепнула: “Честав кохає тебе. Він не підглядав, він охороняв”.
Зненацька дівчина зупинилася, мов укопана. Зграйка нав'язливих Думок розлетілася. Перед Iрискою був тупик, справжній величезний завал. Куди ж дівся Честав?
З-за рогу будинку (і як тільки рiг зберігся!) долинали удари, сопіння й інші звуки боротьби. Iриска обережно зазирнула за рiг і одразу кинулася уперед.
Честав бився один проти трьох, і судячи з усього, йому було кепсько. Ніж Долі безпорадно валявся біля стіни і лише тихесенько скиглив від збудження.
Один з нападникiв здивовано завмер, помітивши Iриску, але наступної секунди вже біг до неї з перекошеним від жадібної радості обличчям. Дівчина впізнала його: це був той самий юнак, який намагався разом з товаришем відвести її на Церковну площу. Перелякана Iриска кинулася до Ножа Долі, стисла його обома руками, замружилася і почала розмахувати на всі боки, тоненько волаючи:
— Не пiдхо-о-о-одь! Не смi-i-їй!
— Всіх поріжу, — спокійно і вагомо підтвердив Ніж Долі, зі свистом розтинаючи повітря.
Коли Iриска зважилася розплющити очі, до неї вже ніхто не біг. Честав котався по землі і слабко захищався ліктями, а парубок, котрий нападав, намагався вдарити його ногою в обличчя, в живіт або в пах. Несподівано Честав став на карачки і важко стрибнув уперед. Нападник також стрибнув, але тут Честав щосили рвонув кришку люка, приховану шаром висохлого бруду. Його супротивник відчайдушно дригнув ногами і з гучним криком провалився в чорний отвір.
— А-а-а-ахх, давно вже я не ковтала нікого, — блаженно прогуділо з люку.
Честав вiдпустив кришку й сів. З хвилину він сопiв, морщився і обмацував розбите обличчя, синці на тілі, обережно згинав кисть лівої руки. Нарешті вдячно подивився на дівчину і сказав:
— Спасибі тобі. Один би нізащо не впорався.
Тільки-но Iриска хотіла спитати, за що ж вiн дякує, як Ніж Долі мовив скривджено:
— Тiльки їй? А мені?!
Починаючи розуміти, але все ще не вірячи, Iриска залилася гарячковим гороховим рум'янцем. Вона раптом відчула, як поважчала рука, котра все ще інстинктивно стискала Ніж Долі. Надзвичайно повільно й обережно дівчина опустила очі...
Якби в Iриски на голові вціліло волосся, воно б заворушилося. На землі скорчилися два тіла, вкриті моторошними ранами.
Дівчина довго нічого не усвідомлювала. Нi себе, ані довколишнiй свiт. Честав кудись тягнув її, а перед очима все стояли два тіла, затуляючи собою і яскраво-золоте небо, і сріблясте сонце, і руїни, нескінченний лабіринт руїн...
— Поки що досить.
Честав привалився боком до стіни і занепокоєно обмацав розпухлу руку. Iриска притиснулася до його брудної спiтнiлої спини й тужливо прошепотiла:
— Я вбила їх. Вбила.
Вона боялася, що Честав відповість: “Отакої! Ну то й що?” — або: “Так, це дуже негiдний вчинок”. Вона взагалі боялася будь-якої словесної відповіді. Але Честав просто повернувся до неї і з дбайливою ніжністю погладив по мокрiй вiд слiз щоці. В дiвчини трохи запаморочилося в головi. Обурення на себе, огида до власного вчинку й докори на адресу Честава тільки й чекали на подібне розслаблення, щоб виплеснутися потоком гіркоти. Натомiсть Iриска несподівано для себе самої прошепотiла:
— Викинь Ніж Долі.
Честав узяв дівчину за підборіддя, уважно вдивився в руді мигдалини її переляканих очей і роздільно вимовив:
— Це нiсенiтниця. Як же я врятую тебе знов? Без Ножа я слабкий.
Iриска була вдячна юнаковi за те, що він не натякнув на власний порятунок її руками. Вона з несподіваною довірливістю обійняла Честава за плечі і знов повторила:
— Викинь Ніж. З-за нього ми обидва забруднені кров'ю.
Як і раніше, вдивляючися дівчині в очі, Честав підніс до губ її руку, потім розмахнувся і всадив Ніж Долі в стіну по самiсiньку рукоять.
— Дурень, — глухо вилаявся Ніж.
Честав слабко всміхнувся.
— Дійсно, це найнерозсудливiший вчинок у моєму життi. І може, навіть найнерозсудливiший на те життя, що залишилося. Адже нас тепер голіруч взяти можна, — юнак сів на землю, схрестивши ноги.
— Зате Ножа здихалися. Все буде чудове.
Iриска погано розуміла, про що говорить. Її поступово наповнювало бажання знов обійняти плечі Честава, притиснутися до його спини, що здавалася такою міцною й надійною. І щоб він взяв її за підборіддя, провів сухими від жари губами по долоні... З ним так надійно і... хороше!
— Честаве, — тихо покликала дівчина.
Він іронічно розглядав опухлу кисть руки.
— Честаве, цей весь... Це тебе... Напали на тебе... ці... З-за тавра?
— Аякже! — відгукнувся юнак.
— Тоді тримай.