«Повість про чотири квітки»

Одразу запорошена руїна спалахнула кружальцями сповнених ненавистi оченят. То були Чорні Думки, тільки стежили вони не за Iрискою, а за юнаком. Йому тепер єдина дорога: назад на Церковну площу, до Ганебного Стовпа, в залізні лапи-кліщі Майстра.
Більше Iриска не вагалася.
— Честаве! Честаве!
Вона бігла серед руїн Міста звивистою мережею колишніх вулиць і провулочкiв, що спліталися подеколи вузлами площ. Бігла і кликала Честава. Золотаво-запорошений вітер вив у розвалині, кружляв і ганяв по землі купи нікому не потрібних купюр. Зрідка він, немовби дратуючись, висмикував з їхньої пiстряви декілька заяложених папірців і кидав дівчині в обличчя.
— Честаве! Честаве!
— А хіба я не здатен замiнити його бiля тебе?
— Або я?
Від різкого ривка Iриска впала горiлиць.
— Навіщо тобі той Честав! Він явно перелякався. Вибери одного з нас. Віддатися на випивання iроргам з такою дівчинкою — просто супер! — один з парубкiв, якi схилилися над Iрискою, аж плямкнув від передчуття задоволення.
Дівчина пiдвелася на коліна, зацьковано дивлячись на юнаків, що стояли по обидва боки.
— Мене вибирай.
— Або мене.
— Але я... не хочу, — пробелькотала Iриска. 
Тільки цього ще не вистачало! Втекти з Церковної площі, щоб знов повернутися туди...
— Не хочеш?! А чого ж ти тоді гасаєш Містом голою? Iроргiв лякаєш?
Парубки хтиво заiржали. Iриска пiдвелася і спробувала бігти, але одразу ж була знов упіймана.
— Так кого ти вибираєш? Його або мене?
Iриска жалiбно завищала, забилася в руках парубкiв, укриваючи їхнi хтивi фізіономії бузковими борознами подряпин.
— Е нi! Круто б'єшся!
Один підхопив її під пахви, інший — під коліна. Iриска продовжувала безуспішно пручатися, згинаючися всім тілом. Парубки тягнули її, нагороджуючи на ходу стусанами і засуджуючи:
— Гаразд. Зараз не хочеш, на площі вирішимо. Або ж розділимо тебе порівну. Один попереду, iнший iззаду. Або так: знизу-зверху. Ми ж друзі! І ми зовсім не жадібні, вистачить i нам, i тобi...
Iриска почала брикатися щосили. Пов'язка сповзла з її голови. Побачивши тавро, той, що йшов позаду, заволав дурним голосом і розціпив руки. Iриска дуже боляче вдарилася потилицею об землю. Другий юнак обернувся і зойкнув, хоч не дивився на тавро. Тої ж митi чиїсь ноги здійняли двi хмаринки пороху бiля самого обличчя Iриски. Перший юнак дико звив, захрипів і впав спочатку на коліна, потім на бік. Другий відпустив Iрисчинi ноги і кинувся в руїни. У хмарцi куряви, що поступово розсіювалася, до дівчини схилилося стурбоване обличчя Честава.
— З тобою все гаразд?
Iриска одразу намацала на землі пов'язку і спробувала прикритися. Честав задоволено гмикнув, сів біля парубка, котрий лежав нерухомо, і почав стягувати з нього сорочку, розмiрковуючи вголос:
— Ну, якщо ти так соромишся, одягни хоча б це.
— Не треба, вона в крові, — пробелькотала Iриска і тільки тут усвідомила, що сорочка нерухомого юнака дійсно наскрізь вимочена блакитною кров'ю. І Ніж Долі, який лежить поруч, весь в крові. Лише тоді дівчина зрозуміла, звідки взялася кров.
— Честав?! Ти...
— А що, дуже навіть добре! — Ніж Долі смачно всмоктав кров з леза.
— Навіть витирати не треба. Не Ніж, а диво, — сказав Честав, і посилено намагаючись не дивитися на Iриску, простягнув їй сорочку.
— Надінь.
Iриска зiщулилася в грудку. Її нудило. Очі самі собою закочувалися.
— Гаразд, будемо вважати, що ти маєш рацiю. Хоч його блакитна кров може приховати небезпечний колір твоєї власної кровi. Тоді займемося штаньми, — слабко долинув до свідомості дівчини голос Честава.
— Не смій! — ледь пропищала Iриска. 
Честав здивовано поглянув на неї.
— Слухай, не можна ж бути настiльки примхливою в нашому становищi! Чи ти й надалі збираєшся блукати серед цих руїн у чiм мати народила?
— Нi-нi! Я не одягну нічого з мертвого. І ти не одягай. Інакше я зненавиджу тебе ще сильніше! — останні слова дівчина викрикнула майже істерично.
— Я же тебе... Ех ти!
Похмурий Честав повільно підійшов до Iриски та, як і досi, старанно не дивлячись на неї, спробував відiбрати пов'язку.
— Різати бажаю, —владно сказав Ніж Долі.
— Що ти хочеш зробити? — злякалася дівчина. 
Нічого не пояснюючи, Честав так смикнув тканину, що Iрисцi обпекло долоні. Дівчина приготувалася до найгіршого, проте Честав лише розрізав шмат матерії навпiл.
— Добре різати щось! — зрадів Ніж.
— Колись дуже давно люди обходилися стегновими пов'язками. У той час вони були ще дикими. Як на мене, зараз саме час повернутися до печер.
Честав з філософською глузливістю оглянув нудну одноманітність руїн, гнаних золотим вітром пилових чортикiв, безладні зграйки зiм'ятих шекелiв і безтурботно присвиснув. Потім поклав до ніг Iриски шматки тканини, і віддаляючись, мовби ненавмисно кинув через плече: 
— Раджу не затримуватися. Той, кого я вбив, і його товариш хотіли домогтися твого тіла на Церковній площі. Iрорги мають чудовий нюх на подібні речi. Незабаром тут буде повно патрулів. Та й Майстер вже міг помітити, що ми втекли.
Юнак пiшов геть, наспівуючи й не озираючися. Срібні промені сонця байдуже виблискували на лезі Ножа. Проте Iрисцi здавалося, що з його голеної потилиці дивиться загадкове третє око. Уважно спостерігаючи за маленькою фігуркою Честава, дівчина ретельно закрила голову і стегна пов'язками й повільно пішла в той же бiк, що і він. За спиною пленталися декілька Думок. Одна з них сповнилася рiшучостi й заговорила з Iрискою:
“Навіщо ти йдеш туди ж, куди йде Честав?” — “Чом би й нi? Він же напевно знає, де безпечнiше”. — “Чому він має знати це?” — “Він інакше не може, тому що його тавро...”