«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   А хто не встиг, той гойдає тих, хто  сів, але то вже його проблеми, і ще невідомо, кому пощастило більше, оскільки все — відносно. І в тридцять п’ять класичний закон відносності трансформується в закон рівнобедреності.

   Від думок відволікає надіслана есемеска. Читаю: «Сержанте, час чистити траки». Так,  сьогодні друге вересня. Через три дні — День танкіста. Цього дня  з хлопцями маємо традиційну зустріч. Така собі корпоративна вечірка, на якій впиваємось до смерті. Справа в тім, що за старою армійською традицією на День танкіста кількість піднятих чарок повинна відповідати кількості траків (складова частина гусениці), хоча кожному з нас через 16 років після армії зробити це так і не вдалось, оскільки обидві гусениці старенького ПТ-72 нараховували плюс-мінус 90 траків. Ясна річ, що здоров’я вистачає ледь дотягнути до двадцятої чарки. Це за умови, якщо наливати не більше 50 грамів горілки.

   Ми не робимо з армії культ, як це роблять колишні прикордонники чи «ведевешники». Культ — ми самі. Армія для кожного з нас була звичайною повинністю, але  її невиконання неможливо порівняти ні з якою ганьбою.

                                                          * * *

     На відміну від хлопців, мої стосунки з воєнщиною складались не зовсім прозаїчно. Влітку 1984 року я успішно склав (на превеликий подив) вступні іспити до Львівського вищого загальновійськового училища. І в той час, коли хлопці строчили татам і мамам переможні листи, відбивали у всі куточки Радянського Союзу телеграми, сповіщаючи  про успішне зарахування до лав курсантів училища, я, не кваплячись, намагаючись витримати каліграфію, писав рапорт на ім’я начальника училища з проханням відрахувати мене «за власним бажанням».

   Останнього разу я мріяв стати військовою людиною у віці шести-семи років, коли так охоче гралось у війну з хлопцями. Згодом, досхочу настрілявшись по віртуальних фашистах з Німеччини, я бачив себе ким завгодно, але тільки не професіоналом у формі кольору хакі.

— Та клав я  на всі ці училища, розумієш, — вмовляв мене однокласник Андрій Брага, щоб я, як і він, погодився на пропозицію районного воєнкома подати документи одразу після закінчення десятого класу до військового училища. Правда, пропозицією це назвати важко. Наче комсомольська путівка: поїдеш — добре, а не поїдеш — матимуть на увазі.

   Справа у тому, що в ті часи на кожний райвійськкомат спускалась так звана «рознарядка», згідно якої бажано було направити до військових училищ стільки-то випускників середніх шкіл. Звичайно, що для навчання рекомендувались ті училища СРСР, де був недобір. Приміром, в Рязанське училище повітрянодесантних військ чи  в Московське прикордонне бажаючих було хоч греблю гати. Звісно, туди не пропонували, а от Уссурійське автомобільне — ласкаво просимо. Причому від районного військового комісара вимагалась кількість направлених для вступу, а не результат іспитів. Яким чудом на мене звалилась, наче з неба, «рознарядка» Львівського училища, і до цього дня не можу втямити. Може, помилково?

— По країні покатаємось за державний рахунок, людей побачимо, успішно завалимо вступ і повернемось, аби встигнути на іспити до універу, — гнув своє Брага. — Що ти ще думаєш, дурко, поїхали. Іспити до військових училищ починаються з 15 липня, в вузи — з першого серпня. Що ти робитимеш після випускного вечора весь цей час? А раптом не поступиш до універу? Військовий комісар обов’язково пригадає цю деталь під час призову до лав армії і зашле тебе куди-небудь на Чукотку, в «стройбат», або ще гірше — до душманів.

   Ні душманів, ні Чукотки я не боявся. І не тому, що такий хоробрий: до призову в армію доля мені дарувала дві спроби вступити до універу. І тільки після другої невдачі я міг загриміти під фанфари Збройних сил.

— Ну й паняй в свій Сухосранськ доярок мацати, — бризнув мені в обличчя слиною начальник училища, дочитавши рапорт з проханням про відрахування. — На твоє місце он стільки було достойних орлів!..