«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   Колір його обличчя змінювався щосекунди: то він ставав багряним, то синім, то блідим. І раптом з усієї дурі влупив здоровезним кулаком по столу так, що в повітря щомиті злетіло все, що на ньому лежало. Впритул підійшов до мене і кричав так, що здавалось, я ось-ось втрачу слух. Від того, як починала розвиватись аудієнція тет-а-тет з генералом в просторому кабінеті за подвійними товстелезними дверима, мене охоплював жах. Здавалось, ще трошки такого кипіння, і він, для початку, як годиться, увалить кулаком мені меж очі.

   До цього часу усі в світі генерали поставали в моїй уяві спокійними й мудрими дідусями: відвоювали, відкомандували своє, а тепер вчать молодих курсантів правильно намотувати онучі, щоб вони не розтерли свої ніженьки під час ранкового кросу.

    «Дядечко, я більше так не буду», —  ледь  не став проситися у нього. Та дякуючи долі, аудієнція закінчилась без крові і гематом. Але щоб отримати власні документи на руки, мені довелось підмести плац, побілити всі бордюри і винести з підвалу казарми не менше тонни всякого сміття.

— Нехай це стане твоїм дембільским акордом, — усміхнувся в вуса майор-штабіст, у володіннях якого були наші документи. Що таке дембільский акорд, я дізнався тільки через чотири роки.

                                                   * * *

   — Все ж таки дезертирував, — невдоволено констатував моє повернення батько, який спав і бачив власного сина в маршальських погонах. — Ну та нічого. Від армії не втечеш. Не офіцером, так солдатом, а священний обов’язок мужчини-захисника перед Батьківщиною виконаєш.

   Свого часу батько, відбуваючи військову повинність водієм автобату в 1949 році десь поблизу тодішнього Горького, зопалу відмовився від пропозиції підвищити рівень знань в школі молодших лейтенантів, про що потім жалкував все життя.

   Пам’ятаю, як в дитинстві, нічого не розуміючи, спостерігав за батьком, коли він повертався з роботи іноді напідпитку, вмикав програвач, ставив зачовгану платівку з маршем «Прощання слов’янки», гасив цигарку, завмирав, наче хтось невідомий дав команду «Струнко!», і десь на середині маршу по його неголених щоках стікали сльози. Мабуть, він заново переживав молоді роки, а може, уявляв, як він би міг командувати полком, коли б погодився після демобілізації піти вчитись на молодшого лейтенанта.   Сказану ним сентенцію з приводу мого дезертирства я не став піддавати з свого боку обструкції чи розповідати про щось на зразок міжнародного молодіжного руху пацифістів. Безрезультатно. Розуміла мене тільки мати, яка з дитинства, що прийшлося на війну, ненавиділа й боялась всього військового.

    Та пророцтва батька невдовзі збулися. Того літа, коли я благополучно складав вступні іспити на географічний факультет Харківського університету, десь в кабінетній тиші московського Кремля рукою міністра оборони СРСР ставилась крапка в спеціальному наказі, згідно якому до служби в лавах Збройних сил призивались студенти університетів, інститутів, які раніше знаходились «під бронею», тобто навчались на військових кафедрах. А тепер  вона не рятувала. Йшли служити в основному хлопці з перших—других курсів. Старшокурсників чіпати було нерезонно, оскільки вони вже практично стали лейтенантами запасу, яким, як я потім переконався, в армії довіряли хіба що перед банею рахувати солдатські онучі.

   Для нас, студбатівців, створювались спеціальні учбові центри, де за прискореною програмою штампували спеціалістів для оборонного щита країни. Прискорена «учебка» — це всього три замість шести місяців виснажливої фізичної та стройової підготовки з розтертими до крові ногами, бо  ніхто до пуття не вмів намотувати онучі; втратою свідомості під час стройової підготовки на плацу в обідню сорокаградусну спеку, несамовитого зубріння статутів гарнізонної і караульної служби, тупого зазубрювання принципу роботи двигунів, агрегатів, вузлів танка.