«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Тепер я часто думаю про мою філологиню.

   Ось і перша втрата, всю гіркоту якої відчуваєш потім. В перші години  повернення до Харкова мене охопило жахливе відчуття порожнечі. Це як відірваний палець чи рука: протез присандалять, тобто порожнечу заповнять, а жах втрати — ніколи. Тупо розглядаю вулички Харкова, які минає трамвай, і думаю, як було б добре, коли б я мешкала в цьому місті й знала, що десь тут, зовсім поряд, є Юлька... Вона була завжди поряд, і щоб почути чи побачити,  достатньо було натиснути пару кнопок мобільного телефону.

   Ми давно з нею стали іншими, але кожна з нас оберігала тепло дотліваючого багаття в далекому запорізькому подвір’ячку. Ми зустрічалися, хоч вже й не так часто, як то було раніше, аби розворушити полум’я, підтримати в ньому жар. Але окрім сліз від їдкого диму наше багаття вже не могло  дати нічого.

  Вперше в житті страшно повертатись в місто, бо  там, на його асфальтівці, ще лишились її не затерті сліди.

   Зовсім забула про дискету з Юльчиними віршами. Випадково на неї натрапила, коли допомагала її матері спаковувати речі в гуртожитку. Жахливі хвилини: достатньо було лиш доторкнутись до блузки, джинсів, книжки — розпач здавлював горло, з очей текли сльози, серце рвалось на частки. Все валилось з рук. Сиділи обоє, знесилені й пригнічені, посеред гуртожитської кімнати, а навколо нас — книги, конспекти, одежа, взуття…

«Мої вірші», — зупинила свій погляд на дискеті з надписом червоним маркером. Це, мабуть, вона про них говорила тієї серпневої ночі.

— Я візьму її собі? — показала матері на дискету.

— Звичайно, звичайно, Аркадіє, бери. А що це? Вірші. Її вірші? Нехай будуть в тебе. Потім, дасть Бог, почитаємо. Бережи їх.

  І ось зараз  тримаю в руках цю дискетку. Дивуюсь, чому  не згадала раніше? І тепер, коли кожна деталь спогадів прокручена в пам’яті тисячу разів, свідомість підкинула написані вірші, які утримують ілюзію невтрати.

Принтер байдуже випльовує білосніжні аркушики паперу Юльчиних поезій. Як на мене, то вони непогані.

                                            * * *

Я попелом розпорошена вулицями

цього міста.

Ранком плентаюсь на роботу

і намагаюсь відшукати в натовпі руки,

які б зуміли стулити мене докупи.

                             * * *

Сльози висихають, але цього замало,

на місці їх — тепер лежать рубці,

і хто скаже, що тобі вісімнадцять?..

Я відвертаю свій погляд

від порубцьованих щік,

на яких колись вкладалися спати

мої уста,

заколисані тобою.

* * *

Втрачаю слова

безповоротно.

Я й не знала,

що бувають слова

одноразового використання.