«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Вже давно немає ні школи, ні хлопців, ні уроків, настільки давно, що часом думаєш, а чи це все було насправді? Та в цю мить  я бачу обличчя  однокласників, і мені хочеться їм сказати: «Хлопці, я таке бачив!»

   Нахиляюся (Боже, яка ж вона крихітна), щоб торкнутися устами її щоки, вона обіймає мене за пояс, тремтять її худенькі плечі, на яких пізнаю старенький піджачок; вона його одягала до нас на урок в дев’ятому класі.

— Як все жорстоко, і скільки ж потрібно розуму, щоб з усім цим змиритися?

— Кожний, Вадиме, отримав тільки те, чого вартий, і ні крапельки більше.

   Я розкисаю. В мене течуть сльози і залишають мокрі цяточки на запилених плечах старого піджачка. Нічого, абсолютно нічогісінько в житті не змінилося, хіба що зовні.

— Поплач, поплач, двієчник, — полегшає. Від сліз хороша людина стає ще кращою і чистішою.

   Усміхаюся, як в дитинстві, долонею розмазую по щоках сльози і думаю, що десь там, в джипі, серед паперів і папок лежить білет на літак до Мюнхена і паспорт двієчника, заштампований візами багатьох країн світу. На маленькому папірці причаїлось інше життя, ні їй, ні мені, вісімнадцятилітньому, не знайоме: без тиші, поважного півня, курей, жменьки пшениці і неймовірно довгих зимових вечорів.

Вперед!!!

Харків, липень 2002 р. — серпень 2007-го

(десь над Середземним морем).