«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, — її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. — Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом. Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб під першим снігом блукати містом навмання. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити — на очах чахнув, всихав, черствів, — тепер корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах, та й годі. Мені бракне слів… «Збожеволіле, здеградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних візках, а роботи будуть підтирати йому задницю», — це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

— Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино — все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

— Це ти про що?

— Про те, що мені час іти.

— Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?

— Поспішайте сіяти розумне, добре, вічне.

— Звичайно, йди. Ми стали різними, і винен в цьому ти. Ну, йди вже Бога ради.

    Шумить, торохтить, за щось чіпляється боками ліфт. Ось я і обійшов всіх, хто б міг відкрити мені двері. Насправді ми не змінились, ніхто не став іншим: нас гне до землі холодна порожнеча електромагнітного простору мобільного зв’язку, квартир, електронних поштових скриньок, автовідповідачів. Ми ще не звикли так. Примирення наступає, мабуть, після тридцяти п’яти. І, напевно, ніяке воно не примирення, а звичайнісінька байдужість,  біологічне виживання. Вибір один: залишитись в місті один на один, наче після вибуху атомної бомби.

   Випробовувань як таких не існує, а є наше суб’єктивне бачення ситуації, і більше нічого. Тут ти сильний, а там — слабкий, лінивий, боязкий, брехливий і так далі.

                                                      * * *

    Я прокинувся від того, як хтось нахабно (мабуть, ногами) гримав у двері. За вікном займався сірий ранок. Від думки, що двері зараз виваляться, мене буквально підкинуло на ліжку. Натикаючись на розкидані як завгодно речі, розставлені стільці, не вмикаючи світла, кваплюся до дверей. Не важливо, кого там принесло, головне — врятувати двері.

— На чорта ж ламати двері?!! Дзвінок є! — хриплю в темінь.

— Вадим, це я, Юрко. Розхвилювався, думав, що тебе не має вдома. Дзвонив хвилин десять. Спиш, як пожежник, — ввалився в прихожу тверезий Юрко, боязко озирнувшись навколо, запитав: — Ти сам?

— З тарганами.

— Я до тебе з усіма пожитками. Ось тут, — протягнув пакунок, — візьми. Є спирт. Зараз посидимо.

   Насолодитись залишками ранкового сну мені не судилось: Юрко в одну мить втратив квартиру, дачу, авто. Ранком, коли добирався на роботу, його зупинив даішник, а вже до вечора з усього, що нажив Юрко, не лишилось і пилинки. Страж безпеки руху ввічливо пояснив, що в місті проводиться операція «Наркотик». Під час огляду авто з багажника, куди Юрко місяців зо три взагалі не заглядав (окрім керма, гальм, акселератора, його в автомобілі більше нічого не цікавило), так от, звідти прищавий сержант по-господарськи дістав важкенький пакуночок героїну…

— Оце, Вадим, що на мені зараз є, — це і моє. Все інше — Бог дав, Бог взяв. Білизну не прихопив. Нехай вже завтра. Давай ще по сто.

— Не розумію, — здивовано бурмотів я, — чорт з ним, з тим барахлом! Ти втік? Чи як?

— Відкупився. Не думаю, що їм буде замало.

— Дописався?