«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Причім тут публікації?! Кого можуть образити, розізлити дрібні світські плітки? Поміркуй. Підозрюю, що все це коники Флізова.

— На біса ти йому здався? Хороші коники!

— А ти помізкуй. На кому він відірветься, на кому зірве зло, якщо від нього пішла дружина? Зваж на те, що однією з причин сімейного «шкандалю» стала моя стаття. Хоча я й сам до цього часу не можу зрозуміти, що він знайшов в ній таке образливе? Тобі, закоренілому холостяку, не знати, що це таке, коли кохана дружинонька починає відкручувати тобі те, що кури несуть. Ти хоч на хвилину вистроми голову із своїх циклонів. Досадно. Якби ми не прикривали Флізова в армії, то після демобілізації його мама прийняла б в свої обійми інваліда. Вибач, я поїм, бо голодний, як вовк.

— І зараз би вона мала менше проблем.

Пили мовчки. Потому Юрко довго хлюпався в ванній, а після — заходився вклатися спати. Я тим часом потягував міцний чай і прасував сорочку: сьогодні я повинен з’явитися в рідному метеоцентрі, щоб завершити деякі формальності й отримати офіційний статус «скороченого» спеціаліста.

Мені пощастило вмовити начальника відділу кадрів скоротити мою посаду. Погодьтеся, сидіти однією половинкою на стільці не дуже втішна перспектива для молодого спеціаліста. Я впевнений, що питання про моє скорочення неминуче б постало. Взагалі, «скорочений» — образливий статус. Людина народилася, вчилась, зростала професійно, і раптом чиновники вирішили, що вона — негабаритний професіонал. Тому варто його «скоротити», обкарнати як слід. Отже, звідси мораль: скільки б людина не віддавала себе суспільству — вона завжди буде зайвою.

   Я — мандрівник, йду без мети узбіччям дороги. Повз мене летять до невідомої високої мети вервечки авто, а в них сидять люди і напруженим поглядом кремсають кілометри асфальту. Вони поспішають за горизонт і не знають, що горизонт — нікчемна вигадка шкільних підручників.

    Мене висадили з потягу в глухому, мертвому  степу. Уважний та доскіпливий провідник розгледів таки фальшивий білет. І звідси тепер мені не вибратись навіть автостопом. Єдине, що лишається, — сиди і проводжай поглядами авто, що летять в невідоме майбутнє. Але і за таких обставин я — врятований, бо в мене є небо. Воно є повсюди.

                                                       * * *

   Хоч я не так довго й прожив, але набутий вбогий досвід переконує в тому, що доленосні події в житті виникають раптом. Над ними не роздумують вибілені сивиною полководці, схилившись над картою, в сизій хмарі цигаркового диму. Все повинно бути так, як у нас з Юрком: прокинувся, а навколо вже інше життя ніжно приймає тебе в свої обійми.

   Тепер ми з Юрком колеги: щодня (вранці і ввечері) я поспішаю до редакції радіостанції, аби розповісти слухачам, чого чекати від погоди в найближчі три-чотири дні. Одним словом, я добросовісно вбиваю три хвилини ефіру, переконуючи людей, що у природи не має кепської погоди.

   Чергові прогули на роботі Юрко виправдав «знахідкою» таланта, якого не захотіли визнати корифеї офіційної метеослужби. На його тривалі гульки часто закривали очі — все ж таки знаний в місті журналіст, та згодом все це осточортіло. Дірку в ефірному часі новин не так вже й просто затулити. І того, доленосного для нас обох дня Юрко повинен був прийти до редакцію і відповісти на запитання: «А що ти приніс в ранковий випуск новин?»

                                                    * * *

— Воронін, досить валяти дурня. Вставай, ледащо, я зроблю з тебе сьогодні зірку першої величини!

   Чесно говорячи, триденні пиятики, бучні компанії журналістської богеми, яка майже прописалась в моєму курені, почали настогидати. З того часу, як Юрко перебрався до мене, він працював від запою до запою. Не можу втямити, як на все це закривали очі на роботі?