«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Валентин Бердт

Ми розгублено мовчимо в прихожій. Вдихаю романтичний аромат житла, в якому царює жінка.

   Чисто.

   Затишно.

   Стерильно, як перший сніг за сотим кілометром. Знала б вона, з якої конури я вибрався ще тридцять хвилин тому!

— В цьому місті мені більше нікому зателефонувати.

— Щось трапилось?

— Уяви собі: тривалий час я самотньо жила в чотирикімнатній квартирі і тихо раділа усамітненню. Оберігала, щоб ніхто часом не зруйнував його. І раптом, без всяких причин, моя тиха радість перекинулась в жінку з щербатою косою. Відтепер вона зустрічає мене на порозі кожного вечора. Цитадель самотності осунулась, як фортеця з піску.

 

   Дивлячись на розгублений вираз обличчя Вадима, я подумала, що збоку, напевно, все це тягне на симптоматику  в’ялої форми ранньої шизофренії: розгублено, плутаючись в словах, з претензією на філософську вишуканість я намагаюсь пояснити йому те, чого не можу з’ясувати сама.

    — Це добре, що ти зателефонувала. Разом все ж таки легше прогнати непрохану гостю.

— Проходь. Чого ж це я тебе навантажую прямо на порозі! — крадькома ковзнула поглядом, наче оцінюючи зовні. — Ось сюди, будь ласка.

 

Але ж ні! Вигляд в нього — не формат. А що, коли запропоную  одягти мій спортивний костюм?

 

   «Багаті теж плачуть», — кисло посміхнувся про себе. Таке молоде, а вже господарює в таких апартаментах. Що ще цій бестії потрібно від життя? Цікаво, невже справді не знайшлось кандидатури більш пристойної, ніж я.

Черевики промокли, аж хлюпає всередині. Де я так умудрився пірнути?

— Вадим, переодягнися в мій спортивний костюм. А до ранку твій одяг просохне. Я його вранці випрасую.

— Спасибі, — тільки й мовив.

Костюмчик з чужого плеча на диво виявився саме на мене.

— Одразу хочу з’ясувати. Де тобі краще постелити? Пропоную на вибір: або в тій кімнаті, де ти переодягався, або ж в моєму, так би мовити, робочому кабінеті.

— Як станеться, так і буде.

— ???

— Хотів сказати — за розмовою не лишиться часу, щоб поспати. Кілька годин, і займеться світанок. Колись, між іншим, о цій порі люди розпочинали роботу на четвертій зміні.

— Їм однієї було мало?

—Була б п’ята, то і її б було замало.

  • Що за трудоголіки? Нехай там у вас, синоптиків, ні дня, ні ночі.

 — Синоптики о такій порі сплять, а слюсарі й токарі в цей час колись на заводах працювали.

Дивуюся, який же це я древній, і як мало знає ця юна та геніальна дівчинка!

— Думала, що тільки я ночами сиджу за кресленням.

— І біля верстата теж потрібно було комусь стояти.

— Г-м-м-м, чується, як рокоче відгомін далекої епохи.

— Він не чується, він — пече.

— В якому місці?

— А ти, я бачу, за словом в кишеню не полізеш. Нічого, підростеш — дізнаєшся. В кожного покоління — свої опіки.

— Філософ. Зрештою, синоптики й повинні бути трошки дивакуватими. І не тільки синоптики, а й геологи, астрономи там різні…

— Архітектори…

Страницы