«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

  Що це так мене бентежить? Чи я боюся зізнатись  собі про те, що гостроносий черевичок Аркадії всього лиш за декілька годин дощової травневої ночі зруйнував мою самотність, завалену доверху безладом забутих і непотрібних речей? Мовчки, навіть не чинив опору, дивився й  погоджувався з наказом: «Карфаген повинен бути знищений!»

— Ти повернешся?

— Будь на те моя воля, то я б і не йшов нікуди.

— Що тобі приготувати на вечерю?

— Я їм все, — хочу сказати їй, що готовий уплітати жарені гвіздки й запивати їх керосином, аби тільки разом з нею вечеряти, снідати, пити чай, длубатись ложкою в варенні кожен ранок, кожен вечір, завжди…

* * *

   Не прийшовши до тями після бурхливої ночі (повертаючись додому, зустрів колег-газетярів), схвильований Юрко чекав на мене в редакції. Виявляється,  ще з  самого ранку, задовго до ефіру, мене хотів бачити редактор.

   Та насправді все не так трагічно, як передчував  з похмілля Юрко. Вчора ввечері редактору зателефонували з редакції московського радіо автолюбителів з пропозицією співпраці. Але умови партнерства мені не сподобались: я працюю на них, тобто в Москві, а вони дають дозвіл на ретрансляцію декількох хітових передач нашій радіостанції. Все це, ясна річ, оформляється угодою, зарплатня вдвічі більша, а то і втричі, житло — безкоштовно. Але як не настоював редактор, я навіть не став туди телефонувати.  Статус кріпака чи розмінної монети мене,  може, і влаштував, коли б цієї ночі не пролунав телефонний дзвінок. Ще вчора я був ладен на все.

—  І не роздумуй, — покрутив вказівним пальцем біля скроні Юрко. —Погоджуйся! Тікай звідси.

— Щоб через два місяці, а то й раніше, повернутися? Двічі в одну річку…

— Та пішов твій редактор під три чорти! — Юрко вже встиг легенько побризкати горілочкою вчорашні дріжджі й був на підйомі попри безсонну  ніч. — Ти думаєш, тут на тебе молитись будуть? Та «ложили» вони на тебе. Засунь ти свої прогнози! Цій країні вже давно не допоможе ніякий прогноз! На біса здався прогноз, якщо достеменно відомий діагноз?! Вадимчик, ти ж  розумний хлопчик, спустись на землю. Не хочеш? Тоді давай ще потягнемо по соточці.

— В мене через чотирнадцять хвилин ефір.

— От і буде повна гармонія в твоєму довбаному ефірі. Замов, будь ласка, а то я вийшов на нульовий баланс.

— Гаразд, що ти пропонуєш? — я повернувся до розмови, коли наші чарки наполовину спорожніли.

— Греби звідси. І не озирайся.

— Це я вже чув. Не повторюйся. Але де гарантія, що я там вигребу до берега? Тут хтось, а там ніхто?

— Цим «хтось» шуткуючи зробив тебе я. А якщо ти візьмешся за справу серйозно, облишиш свою сопливу меланхолію, — все буде в майонезі. І взагалі, чого я тебе вмовляю? Не хочеш — сиди.

— Я б посидів, але мені вже час іти. Обов’язково поговоримо. Є тема.

— Теми є завжди, а пропозиції  надходять рідко.

І відповісти йому нічого. Має рацію, і злиться, що я нібито нічого не тямлю. Навіть вчорашній дзвінок Аркадії — для нього не аргумент. Звичайно, не продзвенів би він вчора, я б уже сьогодні пакував валізу на Москву.

 Знаю, що ніде й нікому я зі своїм талантом не потрібен. В такому випадку, як говорять фінансисти, головне не сума, а ймовірність інфляції.

                                                  * * *

— Старий кінь борозни не зіпсує, — коментує Леська  мою розповідь про синоптика. — Одне не подобається — відсутність грошового фактора. А взагалі, не маленька — сама даси раду.