«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

                                                       * * *

   Другої ночі ми все ж таки поснули: я — на великому, як вигін, ліжку в спальні, Аркадія — на старому диванчику в робочому кабінеті. Коли з насолодою, мовби втопаючи в першому пухнастому снігу, провалювався в глибокий сон, мене розбудила Аркадія. Поправила ковдру, щоб було порівну для обох, і хутенько шмигнула під неї.

— Не можу заснути в тій кімнаті. Думала, що ти вже спиш. Я тут скраєчку подрімаю.

— Хочеш, я піду на твоє місце. Ти тут звикла, через те й не спиться на новому місці.

— Не хочу.

На щоці відчув її теплий подих, потім уста торкнулись моїх уст, рука повільно ковзнула по грудях і обвила шию. Я піднявся на лікоть, другою рукою почав гладити її волосся.

   Від поцілунків ми почали задихатись, бракло повітря. Я так цілувався останнього разу в десятому класі на весняних проталинах шкільного саду: з  відкритих кватирок  першого поверху співала «АВВА», змішуючись з голосами однокласників на суботній дискотеці. Це було так давно, що іноді  сумнівався, а чи це було насправді? І в цю мить далекий відгомін мого життя голосно зазвучав наяву, наче гостра скалка зачепила глибоку свіжу рану. Мені хотілося кричати, вовком вити від болю, та тепле, бентежне дихання, ніжний дотик тендітних рук, розкидане по подушці волосся з п’янким ароматом, тремтячі уста — все це накривало мене знеболюючою хвилею. Я розгубив усі слова.  «Все це колись уже було», — єдине, чим я міг себе подумки втішити в пекельних  солодких муках.

  Переповнені почуттями, ми лежимо розпластані по обидва боки широчезного ліжка. Ні говорити, ні думати не було сили. Один «Я» існував в тілі, знесиленому любощами, інший «Я» — в душі, котра дивилась на все це зі стелі й розмірковувала, а чи не накивати п’ятами звідси прямо зараз?

Я не хочу бачити, не хочу чути, що буде далі, тому що далі хорошого  не буває.

— Вадим? — Аркадія навмання простягнула в темряві руку, щоб доторкнутися до мене. — Мені все рівно — є в тебе жінка чи немає, був ти одружений чи живеш в сім’ї. Не претендую на роль першої леді, не думаю, що сьогодні ти прийшов до мене тільки тому, що минулої ночі ми не лягли разом до ліжка. Якщо можеш, то  не кидай мене. Я ще не знаю, що це — кохання чи патологічний страх самотності. Тоді, в кав’ярні, коли ми ледь встигли познайомитись, в мене було таке відчуття, ніби ми вже давно-давно знайомі, просто довго не бачились. І в цьому не має нічого надуманого. В таких ситуаціях на істину вказують не логіка, а почуття. Вадиме, я не прошу тебе залишитись. І не здумай це робити заради ввічливості, а ще гірше — жалості. Ніхто нікому нічого не винен. В кожного  є  вибір. Я говорю все це, щоб ти знав і не чинив дурниць.

    В напіввідкриті двері балкону вкрадався ледь помітний нічний вітерець, доносячи уривки звуків сонного міста. Знайоме, тисячу разів пережите почуття — ми лишились одні на все місто.

   Аркадія мовчала. Я поцілував її руку. Чи повірить вона всьому тому, що я зараз спробую розповісти? І що я повинен сказати, щоб це було правдою?

— Йти від тебе мені ні до кого, — почав  рішуче, маючи за намір стисло розповісти про себе геть чисто все, однак за секунду різко передумав і з’їхав на манівці. Власне, зміст від цього  суттєво не змінився. — Всі ми постійно кудись йдемо, повертаємося, шукаємо, втрачаємо, знаходимо, даруємо і так далі до плюс безкінечності — скільки вистачить сили. Кожен з нас проходить через це: одні — швидко, другі — повільно. А в кінці шляху  отримують те, що шукали: кохання, ненависть, тихе болото, льодяні джерела, гірські водоспади, броньовані нори, неторкану тишу лісу, кров, зраду, собачу відданість і так далі. В кінці такого шляху я отримав те, чого хотів, — самотність. Крізь самотність я прийшов до самого себе. Це моя межа, це моє місце.