«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

Намагаючись хоч чимось допомогти Юлі, я вирішила, що мати друзів — це обтяжливо. Нормальна сучасна людина повинна мати декількох знайомих, яким подобається разом  марнувати час.  Одна  біблійна заповідь певно застаріла і потребує редагування. Можна  ось так: «Не обтяжуй ближнього свого власною присутністю». Ніхто нікому нічого не винен, окрім взаємовигідного обміну приємними почуттями.

   Ти скис? В тебе неприємності? Геть з пляжу!  Не псуй своїм кислим духом прохолоду вечірньої ідилії. Будь же вихованим європейцем. Май мужність, якщо йдеш, то йди, не тягни. Не заважай іншим жити. Життя ж бо — коротке!

   Мені хороше з Вадимом. Якщо хтось з нас першим і скисне, значить — просто сіла батарейка. Оскільки ми  — батарейки, які справно живлять систему, котра дарує насолоду.

   Це зараз дозволяю собі так розмірковувати, бо впевнена у власних почуттях до Вадима. Щаслива, зігріта коханням. Але ж яким жалюгідним, общипаним курчатком ще вчора я тинялась  цим світом?! На душі іноді ставало трошечки легше, коли погляд випадково вихоплював з натовпу обличчя з печаттю схожих  почуттів та переживань. Але таких миттєвостей було негусто. В основному —  обличчя без змісту, як чистий аркуш паперу. І я заздрила, бо так жити — це теж майстерність.

   На вигляд господареві квартири більше сорока. З самого початку нашої розмови він практично не зводить очей з моєї шиї, де залишились сліди палких поцілунків минулої ночі. А я пишаюсь ними і хочу, щоб їх бачили не тільки він та його дружина, а кожний зустрічний. Сьогодні  спеціально буду вештатись по бутиках, магазинах, штовхатись в метро, проїдуся в трамваях-тролейбусах з гордо піднятою головою і п’яними очима від не-самотності.

   Доки ми обговорюємо, так би мовити, оргмоменти купчої, я від нудьги вивчаю дружину власника квартири: наспіх доглянутий, як у школярки, манікюр, на руках загрубіла шкіра, на стегнах рулончики жиру; колись красиві, з давно погаслими вогниками, очі, а під ними хронічні мішки, змережані дрібнесенькими зморшками, пожовтілі, але ще здорові зуби і зовсім не в тему — аромат духів. Все це характеризує її як жінку, яка перестала бути жінкою за власним бажанням.

 Є жінки, які народжуються жінками і залишаються ними до останнього подиху. Вони можуть жити в злиднях, з чоловіком-алкоголіком, купою дітей-непослухів, і при всьому цьому  зберігати в собі жінку, на якій затримують погляди чоловіки.

   Інший, протилежний тип — це мертвонароджені жінки. Причому таких більшість. Природа обдаровує їх відносно красивою зовнішністю, фігурою, чарівним тембром голосу, фактурою волосся, кольором очей і так далі. Але вся ця спадщина недовго тішить око чоловіків. В неповні тридцять вони перетворюються на сільських когуток, а з тридцяти п’яти до сорока п’яти трансформуються в засохлий безформний кавалок цементу. Від колишньої краси й чарівності залишається тільки драглиста маса квадратної форми. Першими ховаються очі, залишаючи на своєму місці вузенькі смужки, наче хто обережно провів лезом дві смужки на пухкому колобку. Обличчя втрачають  риси індивідуальності. Вони всі — наче близнюки. І голос, і хода — все в них  однакове. Вони йдуть мовчазні, бродять в задумі й наповнюють наші міста, як солдати-капітулянти розбитої вщент армії.

   Невже щоденне споглядання ось таких форм і процеси, що в ньому відбуваються, в чоловіка викликають бажання зайнятись з нею сексом?! Мені стає шкода їх обох, і з легкістю накидаю ще 300 євро — люфт, який я собі дозволила на всякий випадок, якщо їм заманеться поторгуватись.

    Страшенно захотілось кави. Могли б і запропонувати, так би мовити, обмити купчу, збризнувши її хоча б нікчемною дозою кофеїну. Та й зустріч могли б призначити де-небудь в затишній кав’ярні, а то розсілись посеред просякнутої сечею флори в садочку імені Тараса Шевченка.

   Лесьчин музикант якось говорив, що існує такий тип — «люди-кроти». Цей вид розповсюджений переважно у великих містах. Їх характерною рисою є те, що вони взагалі не реагують на навколишнє середовище, на все, що їх оточує. Наприклад, півжиття з дня в день вони ходять туди-сюди по одному й тому ж боці вулиці і не помічають, що колишня вуличка вже давно зробилася проспектом, а на місці старезних будинків стрімко здійнялись до неба нові, з затемненими вікнами, хмарочоси офісних бізнес-центрів.  Для таких головне — процес, яким вони захоплені 24 години без перерви.

   Тому я не наважилась порушувати звичайний цикл цих двох сомнамбул, а коли прощались, все ж таки не втрималась, щоб не поцікавитися:

—  Іра, а скільки вам років?