«Що про мене подумають?», оповідання

— Я звукорежисер, а ще навчаю латиноамериканських танців, ось моя візитівка, — сопів незнайомець. — Приходьте у понеділок за цією адресою. Ми танцюємо танго. А на вас глянеш — одразу видно, що ви займалися танцями.

Це була брехня — Оля ніколи не займалася танцями, — але візитівку сховала. Цей чоловік — якщо вірити картці, Валерій, — її розвеселив.

2

Адреса з візитівки привела до затишної кав’ярні. Щойно Оля ступила на її поріг, як відчула запах кави та шоколаду. Всі столики були зайняті. Грала музика, кілька пар танцювали танго. Танцівниці були зодягнені в сукні з оголеними плечима й мали туфлі на підборах.

Вона глянула на свої джинси, чоботи, і їй захотілося звідси втекти. Оля б  так і зробила, але десь узявся Віталій, ухопив її за плечі, немов давню знайому, і повів до столика з кавою та солодощами.

— Чому ж ви не попередили що тут дрес-код? — перекрикуючи музику, спитала Оля.

Чоловік зиркнув на її одяг.

— Немає тут ніякого дрес-коду. Хто як хоче, так і приходить. Можна і в джинсах.

Коли знову зазвучала музика, Віталій силоміць виштовхав Олю на середину танцмайданчика, де вже метушилося кілька пар, обхопив рукою за талію і повів у такт музики. Олю огорнув жах, вона злякалася, що про неї подумають, і відчула, що не може повторити жодного танцювального руху. За все своє життя вона ще не переживала такої ганьби. Років п’ятнадцять тому вона танцювала на дискотеках, але це були не танці, а довільне дриґання ногами й руками. Тож уперше пошкодувала, що не ходила в танцювальний гурток, як робили всі її однокласниці, й хотіла, щоб якнайшвидше закінчилася музика і вони повернулися до столика. Але танець чомусь тривав дуже довго. Так довго в її житті не звучала жодна музика. Кружляючи по колу, вони зіштовхнулися з немолодою парою — низеньким опецькуватим чоловіком і високою пані, що вправно погойдувала грубими литками. Ця парочка відскочила від них і опинилася в протилежному кутку імпровізованого танцювального майданчика.

— Не переймайся. На тебе ніхто не дивиться. Всі зайняті собою, — прошепотів Віталій.

Та Олі здавалося, що навіть із сусідніх залів усі повставали з-за своїх столиків, щоби подивитися, як незграбно вона танцює, а сміх, який лунав із найвіддаленіших закутків кав’ярні, спричиняв її недолугий танець.

Повітря в залі наелектризувалося, Оля відчувала його тремтіння. І ще вона відчувала долоню Віталія під своїм гольфом. Його рука була холодною, вологою і повертала її до реальності. Коли закінчилася музика, Оля прошепотіла йому на вухо:

— Мені треба вийти на свіже повітря. Тут душно.

— Ходімо в парк, — запропонував він.

— Тут є парк?

— Так, поруч.

— І що ми будемо там робити?

—Шукати проліски, — весело відповів Віталій.

Відповідь здалася їй недоречною.

— Але ж пролісків ще немає.

— Тоді я вас пофотографую. На мобільний.

Парк виявися порожнім. Фотографувати Олю він не поспішав. Замість цього спробував розстібнути їй куртку.

— Що ви робите?! — скрикнула вона.

— Мені здалося, вам жарко.

— Насправді мені холодно, — буркнула Оля.

Він зніяковіло відсторонився — і між ними запала мовчанка.

— Напевно, я не вмію спілкуватися з чоловіками, — сказала вона.

— Я помітив. У тебе хоч хтось був?

— Так. Двоє, — тихо зізналася вона.

— Так мало?!