«Що про мене подумають?», оповідання

— Тут знімають номери, щоб голосно кричати, — відповів Віталій.

— Що в тебе там?

У темряві не було видно, що він тримає в руках.

 — Постіль забули постелити, — буркнув чоловік.

Оля глянула на ліжко і лише зараз помітила, що воно було застелене тільки покривалом. Взяла з його рук постіль. Це були білі простирадла і наволочки. Таку постіль видавали в гуртожитках. Оля її не любила. Вона завжди купувала постіль із квітками або сердечками, тому мовчки кинула її на ліжко. Але Олю стурбував не так колір простирадл, як те, що вона навіть не помітила їх відсутності. Їй стало ніяково від стану, що охопив її, коли вона переживала миті шаленої пристрасті. Як же вона могла цього не відчути?.. Невже ні зір, ні дотик, ні нюх не могли їй підказати, що в ліжку немає простирадла? Чим же вона тоді все відчувала?..

— Не треба застеляти. Я сам застелю, — бубонів Віталій.

Але вона його не слухала. Знервовано заходила по кімнаті, і в темряві її бліда худа постать була схожою на примару.

Чоловік ухопив її за плечі, підвів до вікна, відчинив і висунувся на двір разом із нею. Оля подумала, як дивно виглядають дві голі фігури під місячним світлом у прочиненому готельному вікні. Однак вулиця була порожньою, і їх ніхто не бачив.

— Бачиш, там унизу, під нами? — показав їй рукою.

Внизу світилася вивіски кав’ярні і якоїсь крамнички з червоними сердечками.  

— Оце так ходити над секс-шопом. Він під нами.

Оля закивала головою. Їй вже було байдуже, і вона швидше хотіла сховатися в кімнаті.

Чоловік довго застеляв ліжко, а вона мовчки розглядала готельний номер, що не викликав у неї цікавості, але чимось же треба було себе зайняти.

Коли вони нарешті вмостилися в ліжку і вона підсунулась до нього ближче, щоб зігрітись, він різко відсахнувся і заходився замотуватися в простирадло.

— Я не звик, коли до мене підсовуються, — роздратовано пояснив їй.

Оля відсунулася від нього й відчула спустошеність і самотність. Спробувала заснути, але заважало хропіння чоловіка. Підвелась і побрела у ванну, де  увімкнула світло і довго розглядала себе в дзеркалі.

4

— Тату, вставай, — торсала батька за плече Ніна. — Мама повернулася.

— Що? Яка година? — сонно запитав Славко.

— Мама повернулася.

— І що?!

— Зачинилась у ванній. Ще зробить собі щось.

— Що вона там робить?

— Іди подивися. Вона зі мною не говорить.

Чоловік підвівся з ліжка, підійшов до ванни та загрюкав у зачинені двері.

— Не роби дурниць! Чуєш? Вилазь звідти!

— Я — грішна! Я зрадила тебе! — схлипнула вона.

Чоловік перезирнувся з дочкою, яка махала руками й тріпала головою, показуючи, що треба щось говорити.

Славко прокашлявся:

— Усі ми грішні. Вилазь!

— Ви не такі грішні, як я!

— Мамо, ти не грішна! — закричала Ніна.

— Ти справді так думаєш? Ти не дуриш маму?

— Ні! І тато так думає!