«Що про мене подумають?», оповідання

Марина Варич

1

Оля йшла Подолом і в кожному її кроці було стільки енергії, що, здавалося, вона могла провалити асфальт. Саме закінчилася революція. Все місто було обписане балончиками: «Зека — на нари!» і «Путлєр капут!» Президент утік у Росію. Всім здавалося, що нарешті почнеться справжнє життя. У людей був піднесений настрій, але Олі від того було нерадісно. Їй не хотілося повертатися додому, бо там чоловік, не криючись, переписувався есемесками зі своєю коханкою, а дочка розмовляла телефоном зі своїми подружками.

Чоловік…  Оля ледь не застогнала. Образа на нього не вміщалася в її свідомості й розривала голову. І не через зраду. Ні, це б вона ще могла зрозуміти. А через те, що він за все життя жодного разу не доставив їй такого задоволення, про яке любили говорити жінки. Вона досі не могла збагнути, що жінки знаходять у сексі.

— А що таке оргазм? — запитала якось свою подружку Зіну.

Зіна була важкотілою флегматичною жінкою, що народила трьох дітей і працювала у туристичній компанії.

 — Ну, як тобі об’яснить? — позіхнула Зіна. — Тобі лоскотали коли-небудь п’яти?

— Лоскотали, — засопіла Оля.

— То це те саме. Тільки не в тому місці.

Оля не могла повірити, що від якогось лоскотання п’ят усі жінки дуріють. І запитала це саме свою знайому Віту.

— Оргазм — це коли чоловік відправляє тебе просто на небо, — солодко потягнулася Віта й недовірливо глянула на неї. — У тебе що, ніколи цього не було?

— Ніколи, — зізналася Оля.

— Яка ж ти бідна, — співчутливо скривилася Віта.

Після цієї розмови Оля відчула себе ошуканою й обділеною долею, бо ще жоден чоловік не відправляв її на небо. А хіба вона не заслужила на цю просту жіночу радість? Вона ж і заміж вийшла, і дитину народила, і господинею була хорошою, і не зраджувала його, а він…  Йому ніколи не було цікаво, що вона відчуває! Раніше Оля думала, що так і повинно бути, але потім прочитала в жіночому журналі, що бувають дуже уважні коханці, які перепитують, чи жінці приємно і що вони можуть зробити для більшого задоволення. І це стало для неї справжнім відкриттям.

«Чоловіки не відчувають, що відчуває жінка, — прочитала вона, — бо зациклені на собі. Варто хоча б трішки відволіктися їм від своїх відчуттів — і жінці відразу стане зрозуміло, коли їй приємно, а коли — не дуже». Оля була з цим згодна, але як це пережити з чоловіком, не знала.

Вона була багато за що вдячна своєму обранцеві. За те, що забрав її у свою квартиру, допоміг вивчитись і влаштував на роботу. Але образа, змішана з удячністю, мала присмак солодкої гнилі, яку хотілося викинути, а не носити в собі.

І Оля носила ту образу так довго, доки одного разу не зірвалася. На вихідний, коли вона попросила його відремонтувати табуретку, чоловік заявив, що не може, бо йде до коханки.

— Як ти можеш таке робити?! — закричала вона. — У всьому радишся зі мною, ступити не можеш без моїх порад. А це — йдеш до чужої жінки!

— Ти ж мені це сама порадила. Якось я хотів сексу, а ти сказала: якщо тобі так багато треба, то знайди коханку.

— То я пожартувала!

Чоловік не відповів і смикнув ручку дверей.

— Якщо ти підеш до неї, я подам на розлучення! — закричала Оля.

— Подавай, — байдуже відповів чоловік.

Такого Оля від нього не чекала. Заплакала, нагадала, що виконувала всі свої обв’язки: жінки, матері, домогосподарки, а він таке зробив… Таке зробив…

— Я сам можу прати, готувати, прибирати. Мені завжди бракувало твоєї любові й уваги. Ти вчепилася в мене, щоб не повертатися у свою Глеваху, а залишитися в Києві?