«Світ не без добрих тварин», новели

    У тому, що перегризе, в мене не виникло жодного сумніву — бульдог міг і людину перекусити. Я підвівся із запилюженої бруківки, обтрусився. Тієї ж миті біля мене зупинився білий фургон, відчинилися дверцята, за кермом сиділа жінка-кішка.

    — Ой, лишенько! Ви не забилися? Мерщій залазьте в машину!

    Зайве не роздумуючи, я вскочив досередини, вмостився на пасажирському сидінні, позаду мене перелякано тулилися одне до одного вуличні люди з трамвайної зупинки. Кішка натиснула на газ і фургон зірвався з місця.

    — Мені шкода, що так сталося, — скрушно зітхнула вона. — Бачте, нас, захисників людей, мають за якихось збоченців. Бо де ж це бачено любити і захищати людей, як самих себе? Інтереси тварин понад усе!

    — Коли? — важко відсапуючись, запитав я. — Коли це сталося? Ще вчора світ був геть інакшим…

    — Жартуєте? Світ завжди був таким. Це за кордоном тварини навчилися гуманно ставитися до людей, побудували для них достатньо притулків, прийняли закони, що передбачають кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з людьми. І закони працюють! Якби ж і ми так жили… Я очолюю громадський рух під назвою «Врятуймо людей». Нещодавно ми отримали грант на нові проекти для захисту наших підопічних. Бачу, вам теж не байдуже. Хочете приєднатися? У нас звільнилась вакансія доглядача людей. Зарплатня невелика, зате є соцпакет і моральна сатисфакція ж яка!..

    Я невесело всміхнувся. От і знайшов роботу. Бо ще трохи — і сам стану безпритульним, як ці вуличні люди довкола. Жінка-кішка мені подобалася. Була б вона людиною, запросив би на побачення.

    — Мене звуть Муркою, — ніби прочитавши мої думки, озвалася нова знайома.

    — Мурка? Але ж це котяче ім’я! — вихопилось у мене.

    — То ж я і є кішка, — вона чарівно всміхнулася. — А вас як звуть?

    — Андрій…

    Мурка пирснула у кулачок. Було помітно — вона щосили намагається стриматись, але ось-ось зірветься і розсміється вголос.

    — Ну, чому ж, гарне ім’я, — зрештою опанувала себе. — Але якесь людське. Ваші батьки, напевно, мали неабияке почуття гумору… Пробачте.

    Я знизав плечима — звичайне людське ім’я. Я ж і є людина. А вона має мене за рівного в цьому моторошному світі навпаки. Таки треба буде запросити її на побачення.

    Дорогою ми підібрали на хідниках ще кілька хворих безпритульних людей, відвезли всіх у людський шпиталь на околиці міста і поїхали до міськвиконкому — там саме збирався мітинг небайдужих тварин на захист законопроекту щодо гуманного поводження з людьми. Мурка розповідала страшні речі — минулого року міська влада запланувала звести муніципальний притулок для вуличних людей, проте кожна людина, яка туди потрапить, матиме всього сорок п’ять діб, аби сподобатись комусь із відвідувачів й віддатися в «добрі руки». Усіх людей, на котрих не вистачить «добрих рук», чекатиме евтаназія, така собі «добровільна» смерть. Але ж люди не в змозі дати згоди на смерть, вони не вміють говорити, хоч і все-все розуміють. Ось такі справи.

    «Визнати вуличних людей частиною екосистеми міста, дозволити їм вільно жити в підвалах, горищах та інших місцях їх постійного перебування!» — вихопив я напис з найближчого транспаранту. В інших містах уже прийняли цей законопроект, мусить і нам пощастити, — прошелестіло в натовпі. Тварин біля міськвиконкому виявилось небагато, проте в кожної були людські очі. Неподалік водограю якийсь дідусь з головою голуба розламав хлібину. На розсипи хлібних крихт збіглася зграйка дрібних люденят.

    — Світ не без добрих тварин, — сказала Мурка.

    І я не витримав. Пильно глянув у її зелені очі і промовив:

    — Я — людина. Чому ти волієш цього не помічати?